— Та я нічого не вигадую, Берта, — сердито заперечив він. — Я не можу змінити те, що було, — мало чого пишуть у газетах. Гріфітси там були, я можу це довести. А сьогодні я прийшов до тебе, як тільки звільнився. Чого ради ти відразу роздратувалася? Я сказав тобі правду: я не завжди можу робити те, що мені хочеться. Мене запросили в останню хвилину, і я мусив піти. А потім я не міг вирватися. Чого ж тут сердитися?
Він з викликом подивився на неї, і Роберта, переможена цими доводами, не знала, як бути далі. Вона згадала те, що говорилося в газеті про передбачувану зустріч Нового року, але почувала, що нерозумно тепер казати про це. їй було зараз особливо гірко думати, що Клайд — постійний учасник того веселого, щасливого життя, яке доступне тільки для нього, але не для неї. І все ж вона не наважувалася показати йому, які жагучі ревнощі опанували її. В цьому вищому світі всі так весело проводять час — і Клайд, і його знайомі,— а їй так невистачає всього. І потім ці дівчата — Сондра Фінчлі і Бертіна Кренстон… він стільки про них говорив, про них пишуть у газетах… Може, він закоханий в одну з них?
— Тобі дуже подобається міс Фінчлі? — раптом спитала вона, вдивляючись у напівтемряві в його обличчя; її охопив неспокій, їй болюче хотілося довідатися про щось таке, що могло б пролити хоч слабке світло на його поведінку, яка так тривожила її тепер.
Клайд вмить відчув значення її запитання: тут було і стримуване бажання знати, і безпорадність, і ревнощі,— це проривалося в її голосі ще більше, ніж у погляді. Її голос звучав так лагідно, ласкаво і журно, особливо в хвилини, коли вона бувала засмучена і прикро вражена. Клайда здивувала її проникливість, особливе чуття, з яким вона зосередила свої підозріння на Сондрі. Він почував, що вона нічого не повинна знати, це урве її терпець. Але він надто пишався з свого становища в товаристві,— становища, яке, мабуть, з кожною дниною ставало дедалі тривкішим, і це примусило його сказати:
— Трохи подобається, звичайно. Вона дуже гарненька і чудово танцює. І потім вона дуже багата і розкішно одягається.
Він хотів додати, що зрештою Сондра не справляє на нього великого враження, але Роберта відчула, що він, невно, по-справжньому захоплений цією дівчиною, що ціла безодня лежить між нею і всім його світом, — і раптом вигукнула:
— Ще б пак! З такими грішми кожний зуміє добре одягнутися! Будь у мене стільки грошей, я б теж чудово одяглася!
Він здивувався і навіть вжахнувся, коли голос її враз затремтів і обірвався риданням. Клайд зрозумів, що Роберта глибоко ображена, жорстоко, безмежно страждає і ревнує, і вже от-от мав піддатися новому вибухові роздратування, але раптом полагіднішав. Думка, що дівчина, яку він досі так палко і віддано кохав, через нього так мучиться від ревнощів, завдала йому справжнього болю, — адже він, спасибі Гортензії, добре знав, що таке муки ревнощів. Він уявив себе на місці Роберти і тому сказав ласкаво:
— Ну, Берта, невже мені й слова ні про кого не можна сказати, не розсердивши тебе? Це ж зовсім не означає, що я якось по-особливому ставлюся до неї. Ти хотіла знати, чи подобається вона мені, от я і відповів, — тільки й усього.
— Так, я знаю, — відповіла Роберта. Вона стояла перед ним схвильована, бліда, нервово стискуючи руки, і дивилася на нього сумнівно і благаюче. — У них усе є, ти сам знаєш, а я не маю нічого. Де ж мені змагатися з ними, коли у них так багато всього…
Її голос знову обірвався, очі наповнилися слізьми, і губи затремтіли. Вона поквапливо затулила обличчя руками і відвернулася. Розпачливі, судорожні ридання трясли її плечі і все тіло. Клайд, здивований, збентежений і розчулений цим раптовим вибухом довго стримуваного почуття, сам був глибоко схвильований. Усе це не було хитрощами, удаванням, спробою вплинути на нього, — це було раптове, приголомшуюче прозріння: він догадувався, що вона враз із жахом побачила себе самітною, покинутою, без друзів, без надій на майбутнє, тоді як у тих, інших, хто його тепер так цікавить, усього є вдосталь. А в минулому в неї — роки гіркої самотності, що засмучувала її юність… їх так жваво нагадала їй недавня поїздка на батьківщину. Роберта, приголомшена і безпорадна, справді була в розпачі.
— Якби мені пощастило, як іншим дівчатам! — вирвалося в неї з глибини душі.— Якби я могла куди-небудь поїхати, побачити що-небудь!.. Як це жахливо — вирости ось так у глушині… Ані грошей, ні суконь — нічого у мене ніколи не було! Нічого і нікого!..
Не встигла вона договорити, як їй стало соромно своєї слабкості і принизливих признань: вона була переконана, що саме це в ній і неприємне Клайдові.
— Роберта, люба! — швидко й ніжно сказав він, обіймаючи її, щиро засмучений своєю неуважністю. — Не треба так плакати, хороша моя! Не треба! Я не хотів робити тобі боляче, слово честі, не хотів! Я знаю, ти дуже журилася, це були дуже погані дні для тебе. Я знаю, як тобі важко і скільки ти перетерпіла. Тільки не плач так! Я кохаю тебе, як і раніше, правда ж, і завжди кохатиму! Мені так шкода, що я образив тебе! Слово честі, шкода! Я ніяк не міг піти сьогодні ввечері і в ту п'ятницю теж. Це було просто неможливо! Але більше я не буду так… я постараюся поводитися краще, слово честі! Ти моя люба, дорога дівчинка. У тебе таке чудове волосся, і очі, і така чарівна постать. Справді, Берта! І танцюєш ти не гірше від інших. І ти дуже гарна. Кинь плакати, люба, ну, будь ласка! Мені так шкода, що я образив тебе.
Іноді, як майже кожна людина при таких обставинах, Клайд був здатний на справжню ніжність, — її викликали спогади про розчарування, печалі й нестатки, пережиті ним самим. У такі хвилини голос його звучав лагідно і ніжно. Він став ласкавий, як мати, що пестить дитину. Це безмежно приваблювало Роберту. Але ці поривання ніжності були так само недовгочасні, як і сильні. Вони були схожі на літню грозу: раптово налітали і так само швидко зникали. Та цієї хвилини було досить, щоб Роберта відчула: він розуміє і жаліє її і, можливо, за це кохає ще більше. Не таке вже й погане все. Клайд належить їй, і їй належать його кохання і величезне співчуття. І ця думка, і його ласкаві слова втішили її: Роберта стала витирати очі і вголос пошкодувала, що вона — така плакса. Нехай він пробачить їй, що вона своїми слізьми змочила маніжку його бездоганно білої сорочки. Вона більше не буде такою, нехай тільки Клайд пробачить їй цього разу. І Клайд, зворушений силою пристрасті,— він не уявляв собі, що Роберта може бути такою, — цілував її руки, щоки, губи.