Увечері, коли ми зазвичай сиділи на східцях заднього ґанку в м'яких літніх сутінках, Велл розповідав мені силу-силенну моторошних історій, аж доки мені волосся не ставало дибки, і я геть би не здивувалась, коли б із-за рогу на нас налетіла ціла армія "білих речей". Одна з цих історій була про його бабусю, яка, вийшовши ввечері подоїти корів, побачила його дідуся, — їй здалося, наче він вийшов із дому, загнав корів до двору, а потім відійшов по доріжці.
"Дриг" цієї історії полягав у тому, що бабуся одразу ж пішла додому і виявила, що дідусь лежить на канапі, де вона його й залишила, що він узагалі не виходив із дому. Назавтра з бідним старим джентльменом трапилось щось лихе. Я забула, що саме, але, без сумніву, це було належним покаранням за те, що він відправив свого духа заганяти корів!
В іншій історії йшлося про розгульного юнака з певної громади, як то його, коли він, у суботу ввечері, а, точніше, у неділю вранці повертався з якоїсь грішної оргії, переслідував вогненний агнець із відтятою головою, що висіла на смужці шкіри чи полум'я. Пізніше я кілька тижнів не могла вийти з дому напотемки, не заглядаючи зі страхом через плече, чи й за мною не жене ця вогненна примара.
Якось увечері, у сутінках, Дейв прийшов до мене в яблуневий сад, а його очі ледь не випадали з голови, і прошепотів, що почув дзвін у покинутому будинку. Звичайно ж, дивовижа була з'ясована, — це просто недавно полагоджений годинник відбивав години, чого він не робив раніше. Це умеблювання стало основою розділу "Примарний дзвін" повісті "Казочниця".
* * *
Але однієї ночі ми справді пережили справжній жах через привида: "справжній" стосується жаху, а не привида. Ми гралися у сутінках на сінокосі на південь від нашого будинку, ганяючись одне за одним навколо пахучих в'язанок свіжоскошеної трави. Раптом я випадково глянула вгору, в бік садової греблі. По моїй спині спершу вгору, потім униз пробіг холод, бо там, під кущем ялівцю, дійсно була "біла річ", безформенно біла у густіючій темряві. Ми всі зупинилися і дивилися, неначе закам'янівши.
— Це Мег Лерд, — переляканим тоном прошепотів Дейв.
Можу пояснити, що Мег Лерд була безневинною істотою, жебрачкою, яка вешталася околицею, лякаючи дітей загалом і Дейва зокрема. Зазвичай Мег мала на собі брудне лахміття — недоноски інших людей, отож не здається мені, щоб ця біла гостя дійсно була нею. Але я і Велл охоче повірили б у те, що це таки Мег, — принаймні, істота з плоті й крові. Тим часом це!
— Нісенітниця! — сказала я, відчайдушно намагаючись зберегти здоровий глузд. — Це, либонь, біле теля.
Велл підозріло швидко зі мною погодився, але та безформена повзуча річ геть не нагадувала теляти.
— Воно йде сюди! — раптом крикнув він із жахом.
Я перелякано глянула. Так! Воно повзло вниз по греблі — так ніколи не могло повзти жодне теля! Разом закричавши, ми спільно рвонули до будинку, Дейв за кожним кроком, задихаючись, гукав, що "це Мег Лерд", а ми з Веллом розуміли, — ото врешті з'явилася "біла річ".
Прибігши до будинку, ми кинулись до бабусиної спальні, де залишили її при шитті. Але її там не було. Обернулися і помчали до сусіда, куди добралися, дрижачи усім тілом. Розповіли нашу страшну пригоду і, звісно, викликали загальний сміх. Але ніякі вмовляння не могли змусити нас повернутися, отож слуги з французьких канадців, П'єр і Шарлотта, рушили на розглядини, одна з відром для вівса, другий озброївшись вилами.
Повернувшись, сповістили, що нічого такого не побачили. Нас це не здивувало. Звичайно, "біла річ" зникла, виконавши свою місію і перелякавши трьох грішних дітей аж до втрати глузду. Але додому ми не пішли, аж доки не прийшов дідусь і з ганьбою нас не повів. І що ж, ви думаєте, це було?
На траві під кущем ялівцю для відбілювання була розкладена скатертина, і, щойно посутеніло, бабуся вийшла із в'язанням в руках, щоб забрати її. Перекинула полотно через плече, а потім її клубок упав і покотився по греблі. Вона стала навколішки, щоб його підняти, коли раптом застигла, помітивши нашу панічну втечу і крики жаху. Перш, ніж зуміла поворухнутись або гукнути, ми зникли[19].
Отак разом відійшли в небуття наш останній "привид" і наш несвітський переляк, з якого ми ще довго сміялися.
* * *
Але ще ми гралися вдома, обробляли сад, гойдалися, влаштовували пікніки і лазили по деревах. Як же ми любили дерева! Я вдячна долі за те, що моє дитинство пройшло в місці, де було багато дерев, кожне з яких мало власну особистість, дерев, посаджених і вирощених руками давно померлих людей, пов'язаних з усіма радостями і смутками нашого життя. Коли я "жила" з деревом впродовж багатьох років, воно мені здавалося любою людиною-приятелем.
За сараєм росло двоє дерев, яких я завжди називала "Закоханими". То були ялина і клен, вони так тісно обнялися, що гілки ялини буквально переплелися з гілками клена. Пам'ятаю, що я написала вірш про них і назвала цю пару "Деревом закоханих". Вони багато років жили у щасливому союзі. Першим помер клен, ялина ще два роки тримала його мертве тіло своїми вірними зеленими руками. Але серце її було розбите і вона теж померла. Вони були прекрасні за життя і ненадовго розділені смертю, вони наповнили дитяче серце благодатними мріями.
У кутку саду перед домом росла прекрасна молода береза. Я назвала її "Білою Дамою" і складала фантастичні розповіді про те, як усі темні ялини довкола кохали її і суперничали в боротьбі за її любов. Вона була найбілішою і найстрункішою на світі, молодою, прекрасною, дівочою.
На південному краю Лісу Привидів росла велична стара береза. Для мене це було дерево над деревами. Я йому поклонялася і називала його "Королевою Лісу". Один із моїх найранніших віршів — третій — я написала про нього, коли мені було дев'ять літ. Ось все, що я пам'ятаю з нього:
Довкола різні дерева,
Смереки, тополі і клени,
Але ти мені найлюбіша,
Моя березо зелена.
Ти ставна, розкішна, висока,
Тебе я щиро вітаю,
Теплом тебе пестить сонце,
Ти королева, я знаю
Так, ти Королева Лісу,
Володарка ти ласкава,
Моя прекрасна береза,
Береза — це дерево слави.
Останній рядок, звісно, був поетичною вигадкою. Олівер Венделл Голмс писав: