Не маю особливих спогадів про мій перший шкільний день. Тітка Емілі повела мене до школи і віддала під нагляд кількох "великих дівчат", з якими я у той день і сиділа. Але мій другий день — горенько! Не забуду його, доки живу. Я запізнилася і мусила зайти до класу сама. Страшенно соромлячись, я прослизнула і сіла поруч із "великою дівчинкою". По кімнаті одразу ж прокотився сміх. Я увійшла в капелюшку.
Зараз, коли я це пишу, пережиті в ту мить ганьба і приниження знову повертаються до мене. Я відчувала себе мішенню для глузувань усього Всесвіту. Не була певна, чи зможу я жити після такої страшної помилки. Потупцяла зняти того капелюха як поламана частка людства.
* * *
Моя новизна для "великих дівчат" — їм було по десять років і мені вони видавалися страшенно дорослими — швидко зносилася і я опустилася до дівчаток свого віку. Ми "робили" додавання, вчили табличку множення, переписували "приклади" і читали уроки та повторювали правила написання. Йдучи до школи, я вже вміла читати і писати. Мусила бути мить, коли я зробила перший крок у чарівний світ, довідавшись, що А — це А; але, чим більше намагаюся її згадати, тим більше мені здається, що я вже від народження вміла читати, як, наприклад, дихати чи їсти.
Я була на стадії другої книжки старої серії Королівської Читанки. Першу, з усіма її віршиками про котів та щуриків, пройшла вдома, а тоді вже перейшла до Другої Читанки, пропустивши Першу Читанку. Коли я у школі виявила, що інші вчать Першу Читанку, то почувалася дуже скривдженою, бо мене це оминуло. Мені здавалося, що я щось утратила і це мені боліло. Досі я відчуваю дивний абсурдний жаль через брак у моєму житті Першої Читанки.
Починаючи з сьомого року життя мої спогади стають виразнішими. Взимку, після мого сьомого дня народження, тітка Емілі вийшла заміж і покинула нас. Я пам'ятаю її весілля як найбільш захопливу подію, а ще тижні таємничих приготувань, увесь процес випічки, глазурування і прибирання тортів. У той час тітка Емілі була молодою дівчиною, але мені вона видавалося такою ж древньою, як усі дорослі. Я ще не мала жодного уявлення про вік. Або хтось дорослий, або ні — та й годі.
Весілля було таким гарним і старосвітським, яким воно ніколи не буває в наші дні. Присутня була уся велика "родина й фамілія" з обох сторін, церемонія шлюбу о сьомій, одразу ж після цього гостина, тоді танці й ігри, а тоді ще одна велика гостина о першій ночі.
Цього разу мені дозволено було залишитися, мабуть, тому, що не було куди мене покласти, кожна кімната була призначена для якоїсь частини святкування, а, зрештою, через хвилювання і загальну поблажливість я й так цілий тиждень не спала. Але воно було того варте! Мушу з жалем зізнатися, що я била свого нового дядька кулаками і казала, що ненавиджу його, бо він забирає від нас тітку Емілі.
* * *
Наступного літа до господи дідуся й бабусі додалося двоє малих хлопців, що ходили до школи, Веллінгтон і Девід Нельсони, більше знані як "Велл" і "Дейв". Велл був мого віку, Дейв на рік молодший. Були моїми приятелями ігор впродовж трьох щасливих років; ми мали силу-силенну простих, корисних, чудових розваг, хаток-"халабудок", спільних ігор у розкішних літніх сутінках, коли ми щасливо марширували у полях та садах, а ще довгих зимових вечорів біля каміну.
Першого ж літа після їхнього приїзду ми збудували халабудку в ялиннику, на захід від саду перед нашим домом. Ми вибрали для неї маленький круг юних смерек. Збудували нашу хатку, вбиваючи кілки в землю між деревами і обплітаючи їх смерековими галузками зсередини і ззовні. Я була майстром цієї справи і завше викликала у хлопців захоплення своїм умінням густо заплітати нерівні щілини у нашому зеленому замку. Ще ми зробили двері, дуже хистку штуковину з трьох необструганих дощок, ненадійно прибитих до двох інших, і підвісили їх до гілок витривалої берези на завісах із шкіри, вирізаної зі старих черевиків. Але в наших очах ці двері були такими ж прекрасними і коштовними, як Красні ворота Храму у стародавніх євреїв[18]. Адже ми самі їх зробили!
Тоді ми мали садок, нашу гордість і втіху, хоча він дуже скромно винагороджував нашу працю. Довкола наших прихистків ми посадили безсмертники і вони росли так, як лише можуть рости безсмертники. Можна сказати, що вони там єдині й росли. Інші наші рослини: морква й пастернак, салат і буряки, флокси і запашний горошок — або ж не росли взагалі, або тягли бліде убоге існування аж до безславного кінця, попри всі наші терплячі скопування, удобрення, поління і поливання. А, можливо, не попри, а саме через це, — боюся, що у нас було більше старання, ніж знань. Але ми уперто працювали і нас потішили кілька загартованих соняшників, які, самі засіявшись у занедбаному місці, процвітали краще за наших пещених улюбленців і осявали закутки ялинового гаю своїми веселими золотими світильниками. Пам'ятаю, як сильно ми переживали, бо наші боби сходили зі шкірками на вершині паростків. Ми одразу ж їх збирали, зазвичай із катастрофічними наслідками для бобів.
* * *
Читачі "Енн із Зелених Дахів" мають пам'ятати Ліс Привидів. Для нас, трьох бісенят, він був справжнім жахіттям. Вілл і Дейв твердо трималися віри у привидів. Я сперечалася з ними, але з тим розгромним результатом, що й сама заразилася цією вірою. Не те, щоб я справді беззастережно вірила у існування привидів, але схильна була погодитися з Гамлетом: на небі й на землі існує багато речей, які аж ніяк не снилися шанованій у Кавендіші філософії.
Ліс Привидів був невинним гарним ялинником, що ріс нижче саду. Ми вважали, що всі наші пристановища — занадто звичайні, отож вигадали тих привидів для власної розваги. Спершу ніхто з нас насправді не вірив, щоб у ялиннику водилися привиди, або що ті таємничі "білі речі", — ми начебто бачили, як вони у похмурі години пролітають через ліс, — були чимось іншим, аніж витвором нашої фантазії. Але наш спільний розум був слабким, фантазія сильною; невдовзі ми повірили у наші легенди і жоден із нас не наблизився б до Лісу після заходу сонця, навіть під страхом смерті. Смерть! Чим була смерть порівняно з потойбічною можливістю потрапити до лап "білої речі"?