Середа, 12 грудня 1901 р.
Цей нездоровий вітер не навіє нічого доброго, а моє неприємне завдання жене мене саму. Одного вечора я пішла брати інтерв'ю до "Бон Марше", кращого в Галіфаксі осідку капелюшництва, і виявила, що власник магазину дуже привітний. Сказав, — він тішиться, що "Ехо" вислало леді і, задля мого заохочення та щоб я не втомлювалася чинити добро, пообіцяв прислати мені один із нових прогулянкових капелюшків, якщо я добре опишу "Бон Марше". Я думала, що це лише жарт, але точнісінько вчора, коли з'явилася моя замітка, прийшов капелюх, до того ж гарний.
Четвер, 20 грудня 1901 р.
Усі нерегулярні роботи, що в цьому офісі йдуть по розряду нерозподілених, передаються авторці цих рядків. Учора трапилася особливо химерна.
Верстальники складали для тижневика оповідання "Королівські заручини", взяте з англійської газети, і, добравшись до середини, загубили екземпляр із оригіналом. Тоді новинний редактор попросив мене піти й дописати "кінець" оповідання. Спершу я не думала, що зможу. Того, що вціліло в оповіданні, було недостатньо, щоб дати мені уявлення про розв'язку. Більше того, моє знання королівських любовних пригод дуже обмежене і я не звикла писати про коронованих осіб у легковажно-грайливому тоні.
Але я взялася за роботу і якось упоралася. Сьогодні оповідання вийшло і наразі ніхто не здогадався, де міститься "шов". Цікаво, що подумає про нього справжній автор, побачивши.
Зазначу, до речі, що більш ніж через десять років потому я знайшла у старій підшивці екземпляр з оригінальним оповіданням і дуже розвеселилася, виявивши, що авторський розвиток сюжету настільки відрізнявся від мого, наскільки це взагалі можливо[57].
Четвер, 27 грудня 1901 р.
Вже й по Різдву. Я трохи його боялася, — думала, що почуватимусь як прибулець у чужому краю. Але, як воно зазвичай буває, очікування не відповідали дійсності. Я приємно провела час, хоча, звичайно, не дуже хвилювалася за свої життя, кінцівки, нерви, що, без сумніву, теж було б добре.
Маю вихідний, вперше, відколи сюди приїхала, і так багато відвідин увесь день, аж здається, що сьогодні неділя. Обідала в Галіфаксі з Б. і провела з нею другу половину дня. Ввечері ми пішли в оперу, щоб подивитися "Маленького священника[58]". Добре, але далеко не так добре, як книга. Не люблю романів, перероблених на п'єсу. Персонажі ніколи не відповідають моєму попередньому уявленню про них. Крім того, я мусила написати критику п'єси і акторів для "Корнікл", а дуже цього не люблю.
Субота, 29 березня 1902 р.
Весь цей тиждень був одним нещасливим пасмом дощу, туману й невралгії. Але я це пережила. Читала гранки, розірвані заголовки, змагалася з верстальниками й обмінювалася жартами з морським редактором. Видала на гора бездоганні рими з корисливою метою здобути мерзенний метал, а ще написала одну справжню поезію — від серця.
Ненавиджу мою заробітчанську писанину. Зате найвище задоволення дає мені можливість написати щось добре, вартісне, втілення мистецтва, перед яким я схиляюся. Новинний редактор щойно дав мені завдання на завтра, неприємну данину для нього. Настає Великдень — і я мушу описати "парад" по Плезант-Стріт, позаду церкви, для понеділкового "Ехо".
Субота, 3 травня 1902 р.[59]
Провела пообід, "обрізаючи" роман для вжитку і користі новинного редактора. Коли він поїхав у відпустку, його заступник почав друкувати в "Ехо" серіал "Під тінню". Замість придбати права на якийсь матеріал у A.P.A.[60], як слід було зробити, він просто купив сенсаційний роман і використовував його. Так тяглося досить довго і насилу дійшло до середини, коли повернувся новинний редактор. Оскільки у своєму тодішньому вигляді роман друкувався б усе літо, мені звелено було взяти його і безжально викинути усе зайве. Згідно з інструкцією, я викинула більшість поцілунків та обіймів, дві третини любовних зізнань і всі описи. У цей спосіб я скоротила роман до приблизно третини його первісної довжини, і все, що я можу сказати з цього приводу, — це: "Господи, змилосердься над душею складальника, який набиратиме цей скалічений текст".
Субота, 31 травня
Сьогодні ввечері я внутрішньо насміялася. Їхала трамваєм, а поруч зі мною дві леді обговорювали серіал, який щойно закінчився в "Ехо". "Знаєш, — сказала одна, — це найдивніша історія, яку я коли-небудь читала. Вона тяглася, глава за главою, тижнями, і здавалося, що ніколи нікуди не дійде, аж тут раптом за вісім розділів, раз-два і скінчилася. Не можу цього збагнути!"
Я могла б розв'язати загадку, але не стала цього робити[61].
* * *
У червні 1902-го року я повернулася до Кавендіша, де й пробула безвиїзно дальші дев'ять років. Перші два роки я писала лише короткі оповідання та серіали, як раніше. Але вже починала думати про написання книги. Завжди було моєю надією і амбіцією написати бодай одну книгу. Але, здавалося, я ніколи не зумію почати.
Я ніколи не любила починати оповідання. Коли вже написано перший абзац, то я маю відчуття, що половину зроблено. Решта приходить легко. Тому складання початку видавалося мені колосальним завданням. До того ж, де знайти для цього час? Не могла дозволити собі відірвати час від моїх звичайних годин писання. Врешті-решт, я ніколи не сіла і не наказала собі: "Марш! От ручка, папір, чорнило і сюжет. Пиши книгу!" Насправді воно сталося само собою.
Я завжди тримала під рукою блокнот, куди записувала ідеї для сюжетів, пригод, персонажів та описів, коли вони спадали мені на думку. Навесні 1904-го року я переглядала цей блокнот, шукаючи ідеї для короткого серіалу, який хотіла написати для газети недільної школи. Я знайшла заниділий запис багаторічної давності: "Літня пара звертається до дитячого притулку за хлопчиком. Помилково їм відправляють дівчинку". Я подумала, що це спрацює. Почала накидати розділи, розробляти і вибирати пригоди та "виховувати" героїню. Її ім'я Енн не було мною зумисне обране, вона промайнула у моїй фантазії вже охрещеною, навіть з отим важливим "е"[62]. Героїня почала так інтенсивно розвиватися, що дуже скоро здалася мені реальною і повністю заволоділа мною. Вона схвилювала мене і я подумала, що соромно використовувати її на якийсь ефемерний серіальчик. Тоді прийшла думка: "Пиши книгу. Маєш центральну ідею. Все, що мусиш зробити, — розвинути її на стільки глав, щоб вистачило для книги".