21 березня 1901 р.
Того дня "Мансі[53]" прийшов з моєю поезією "Порівняння", ілюстрованою. Справді гарно виглядало. Останнім часом мені дуже щастило, бо кілька нових хороших журналів відкрили свої брами для бідних пергаментів, що блукали тернистими літературними шляхами. Відчуваю, що мої вірші стають досконалішими. Вважаю, що це й не дивно, коли врахувати, як інтенсивно я вчуся і працюю. Час від часу я пишу вірш, який стає наче віхою мого прогресу. Озираючись у минуле, усвідомлюю, що півроку, рік, чотири роки тому я б не написала такого, як не могла б пошити одяг зі ще незітканої тканини. Цього тижня я написала два вірші. Торік я не могла б їх написати, але тепер вони приходять легко і природно. Це дає мені підстави сподіватися, що і в майбутньому зможу досягти чогось вартісного. Я ніколи не розраховувала на славу. Просто хотіла займати достойне місце серед гарних працівників обраного мною фаху. Щиро вірю, що це і є щастям, а чим складніше його здобути, тим воно солодше і тривкіше.
* * *
Восени 1901 року я знову поїхала до Галіфаксу і впродовж зими працювала в "Дейлі Ехо", вечірньому випуску "Кронікл". Ряд виписок з мого щоденника достатньо повно розповість історію цього досвіду.
11 листопада 1901 р.
Я сама в конторі "Дейлі Ехо". Газета пішла на друк, а додаткові гранки ще не почали спускатися. Вгорі, у кімнаті складальників, крутяться машини, здіймаючи пекельний шум. За вікном несамовито гарчить двигун. У внутрішній конторі сперечаються два репортери. І тут сиджу я — коректор "Ехо" та на всі руки майстер. Що за "галопуюча зміна", коли порівняти з останнім записом!
Я газетярка!
Гарно звучить? Та й насправді гарно. Але, як усе земне, це земне має свої вади. Життя в редакції не є "пивом і кеглями" ще більше, ніж деінде. Але загалом це непогане життя! Я більше люблю коректування, хоча воно втомлює. Заголовки і редакційні статті — найгірші колючки в моєму тілі. Заголовки мають природну тенденцію до аморальності, а головний редактор має огидну звичку вставляти каламбури, які є для мене тяжким випробуванням. Попри всі мої старання, "помилки вповзають", а я потім мушу платити за ці пустощі. Під час нічних кошмарів я бачу дико перекручені заголовки та безнадійно перебрехані редакційні статті, якими розлючений шеф розмахує перед моїм обличчям.
Газета йде до друку о 2.20, але я мушу сидіти до шостої, щоб відповідати на дзвінки, підписувати телеграми і читати додаткові гранки.
По суботах "Ехо" має багато додаткового матеріалу, крім іншого, сторінку з "товариських хроніками". Зазвичай, їхнє редагування припадає на мою долю. Не можу сказати, що тішуся тією роботою, але єдине, що я щиро ненавиджу — це фабрикування "товариських хронік". Це один із трюків королівства газетярів. Якщо з якогось місця — наприклад, із Віндзора, — не надходять вчасно "місцеві хроніки", редактор новин ляпає переді мною віндзорським тижневиком і улесливо каже: "Сфабрикуйте мені з цього товариську хроніку, міс Монтгомері".
Отож сердешна міс Монтгомері покірно береться за роботу і варганить вступний абзац — чи то про "осіннє листя", чи про "дні спілості", чи "жовтневі морози", — чи ще якесь руп'яття згідно з порою року. Тоді я уважно проходжусь по колонках тижневика, вибираючи персоналії[54] та новини про весілля, заручини, чаювання і т.д., перемелюю це все в епістолярному стилі, доклепую псевдонім віндзорського кореспондента — і от вам товариська хроніка! Я мала звичай додавати також повідомлення про похорони, але помітила, що редактор новин їх викреслює. Вочевидь, у товаристві не трапляються похорони.
Потім я пишу колонку чи кілька нерегулярних абзаців для понеділкового "Ехо". Називаю це "Довкола чайного стола" і підписую "Синтія".
Мій робочий стіл міститься у задній кімнаті, що виходить у внутрішній двір-колодязь. Не знаю, чи всі галіфаксівські прачки живуть довкола нього, але, схоже, значна їх частина таки мусить тут мешкати, бо все подвір'я засноване павутиною шнурків, на яких завжди обтікає всякий-різний одяг, весело повіваючи на вітрі. На землі і на даху постійно волочаться коти і, коли вони б'ються, стіни дрижать від їхнього крику. Більшість із них — худі та голодні тварини, але є один гарний сірий парубок, який вигрівається на підвіконні навпроти мене й так нагадує "Даффі", що, коли я на нього дивлюся, могла б ронити сльози ностальгії, якби не боялася, що сльоза залишить чистий слід на моєму брудному обличчі. У цьому офісі легше забруднитися, ніж у будь-якому іншому місці, яке я бачила.
18 листопада 1901 р.
Я мала тяжкий час, намагаючись знайти бодай кілька хвилин для писання. Не можу писати ввечері, тоді я завжди надто втомлена. До того ж, мушу пришивати ґудзики та штопати панчохи. Отож я повернулася до старої практики і намагалася вставати о шостій ранку. Але це не спрацювала так, як колись. Не можу лягати так рано, як за часів бутності сільською "шкільною панею", а виявляється, що неможливо обійтися без належної тривалості сну.
Була тільки одна альтернатива.
Досі я вважала, що для вогню генія, а навіть для буденної праці необхідне спокійне усамітнення. Я мушу буду сама, в кімнаті мусить бути тихо. Я ніколи не могла навіть уявити собі, що спроможна писати в офісі газети, де що десять хвилин грюкає друкарський прес, приходять і розмовляють люди, дзвенять телефони, а над головою тарахкотять різні машини. Я б висміяла саму таку думку, атож. Але неможливе сталося. Згоджуюся з ірландцем, який сказав, що до всього можна звикнути, — навіть до повішення.
Коли тільки в мене є вільний час, я пишу просто тут, і не такі вже й погані речі, бо "Викройка[55]", "Вищий Світ[56]" і "Ейнслі" прийняли їх. Я звикла зупинятися серед абзацу, щоб відповісти на мародерський телефонний дзвінок, або ж зупиняла в повному кар'єрі погоню за невловимою римою, щоб прочитати гранки і поплутати копії.
Субота, 8 грудня, 1901 р.
Останнім часом я була Зайнятою з великої "З".
Пильнувала офісну працю, писала халтуру, робила різдвяні подарунки і т.д. і т.п.
Оте і т.д. — це робота, яку я щиро ненавиджу. Вона змушує мою душу коцюрбитись. Погано, коли коцюрбиться ваша плоть, але коли це вражає душу, то жахливо впливає на ваші нерви. Всім фірмам, які поміщають у нас рекламу, ми забезпечуємо безкоштовні "публікації" на свята, і я мушу відвідати всі магазини, взяти інтерв'ю у власників та викласти інформацію у двох газетних колонках. Щодня від третьої до п'ятої після обіду я вештаюся у діловому кварталі, аж доки мій ніс не робиться фіолетовим від холоду, а мої руки не терпнуть від записування.