* * *
Взимку 1911-го року бабуся Макнейл померла у віці 87 років, а старий будинок знесли. До липня я зоставался в Парк-Корнер, а 5 липня вийшла заміж. Двома днями пізніше ми з чоловіком відпливли з Монреалю на "Мегантіку" в подорож до Британських островів. Ще одна "здійснена мрія", бо я завжди хотіла відвідати старий край моїх предків. Можуть виявитися цікавими кілька витягів із подорожнього щоденника.
Глазго, 20 липня 1912 р.
В четвер пополудні ми вибралися на екскурсію до Обану[66], Стаффи та Йони[67]. До Обану поїхали поїздом, пейзажі прегарні, особливо довкола Лох Ейв[68], з руїнами замку. Гарно, так! А все-таки, ніде ні в Англії, ні в Шотландії я не бачила нічого гарнішого за те, що могла побачити будь-якого вечора в себе вдома, стоячи на "старому церковному пагорбі" та дивлячись вдалину на мис Нью-Лондон. Щоправда, у нас немає ні зруйнованих замків, ні століть романтики за ними.
Обан — це мальовниче містечко, прикрашене будинками, що облямовують узбережжя гавані, з лісистими горами, які здіймаються за ним. Наступного ранку ми попливли вітрильником до Йони. Був типовий шотландський день, то яскраво світить сонце, то дощ і туман. Кілька годин я дуже тішилася плаванням під вітрилами. Дикий грізний пейзаж мису, бухти, острова та похмурої гори — і все це, звичайно, всіяне зруйнованими, оброслими плющем замками, — постійно чергувався з панорамою цікавих місць, заселених тінями минулого.
Ще в нас на борту була Куківська[69] компанія французьких туристів. Тарахкотіли без угаву. Серед них був один вродливий літній чоловік із приємним бронзовим обличчям та мерехтливими чорними очима, який, схоже, грав першу скрипку в цій компанії. Вони знову і знову заводили суперечку, а, коли аргументи досягли певного рівня інтенсивності, він зірвався на ноги і засперечався з іншими, різко розмахуючи в повітрі руками, парасолькою і путівником, якнайавторитетніше задаючи тон і моду.
Після полудня я почала втрачати інтерес до всього. Руїни замку, що здіймалися на горі, білий потік, примари і французькі туристи загубили свій чар. Вранці я дуже хвилювалася, бо чула, що море може бути надто неспокійним для зупинки на Стаффі, а я хотіла побачити Фінгалову печеру[70]. Але тепер я ані найменшою мірою не переймалася Фінгаловою печерою чи будь-якою іншою земною річчю. Вперше в житті мене жахливо загойдало.
Корабель дійсно зупинився біля Стаффи і два заповнені човни попливли до берега. Але я пропустила цю нагоду. І що ж мене стримало? Не злякали мене хвилі, не дощ мене зборов, а морська хвороба!
Але корабель все ще стояв, а мені стало краще. До того часу човни повернулися і вирушили вдруге, а я почувалася досить добре і мені знову видалося дуже важливим побачити Фінгалову печеру. Я радісно сіла в човен і була разом з іншими повезена на берег до печери Кламшелл-кейв. Звідти ми мусили пройти відстань, яка видавалася страшенно довгою, але насправді, як я думаю, була не довшою за чверть милі, — над мокрими слизькими базальтовими колонами, що облямовують берег. У найнебезпечніших місцях вздовж скель натягнуті мотузки. Оскільки в дитинстві я часто видряпувалась на кавендішські скелі, то й тут вилазила добре і навіть заслужила на комплімент від суворого провідника, але дехто з туристів небезпечно послизався. Ніколи не забуду крику та незграбних рухів раніше згаданого старого француза.
Проте ніхто не впав, ми нарешті опинилися у Фінгаловій печері і були винагороджені за всі наші зусилля.
Це найчудовіше і найвеличніше місце, схоже на величезний готичний собор. Важко повірити, що воно було створене лише примхою природи. Думаю, що всі там відчули побожний настрій; навіть невгамовні французькі туристи на якийсь час замовкли. Коли я стояла і слухала глибоке відлуння хвиль, з глибин моєї пам'яті спливли слова Писання: "Пробуваю Я на Височині та в святині[71]". І здавалося мені, що я стою у справжньому нерукотворному храмі Всевишнього.
Ми попливли до Йони і вийшли там на коротку квапливу й хаотичну екскурсію. Йона цікава як місце служіння Св.Колумби. Його древня церква усе ще там стоїть. Мене найбільше цікавило місце поховання давніх шотландських королів, кажуть, що близько шестидесяти, закінчуючи Дунканом, убитим Макбетом. Ці воїни давнини були поховані дуже просто. Лежать на острівному цвинтарі під сірим небом. "Ні легендарна урна, ані натхненний бюст[72]" не позначають місця їхнього спочинку. Кожна могила просто покрита плитою стертого різьбленого каменю. Але вони не сплять у тиші, заколисує їх вічне наспівування довколишніх хвиль.
Мені хотілося б провести на Йоні кілька днів, блукаючи довкола заселених привидами руїн і знайомлячись з їхніми химерними мешканцями. Поспішний хаотичний огляд таких місць у компанії балакучих натовпів туристів приносить мало задоволення. Мушу бути сама або з кількома "порідненими душами", щоб мріяти, роздумувати і повертати до життя чоловіків та жінок, які колись тут мешкали і прославили це місце.
Вчора ми повернулися до Глазго морем і були пересичені пейзажами. Коли ми дісталися готелю, я була дуже втомленою. Але втома відійшла від мене, як тільки я побачила листи з дому. Як добре вони смакували в чужому краї! Перекинули міст через океан і я побачила пагорби Кавендіша та зелений морок кленового гаю у Парк Корнер. Ах, Старий Світ прекрасний, але батьківщина найкраща.
30 липня 1912 р.
Готель Роял, Принц-стріт, Единбург
У понеділок ми вирушили до Ейру[73] з Куківським гідом. Зазвичай ми не любимо Куківських компаній і намагаємося подорожувати самі. Але ця подорож була приємною, бо, окрім нас, було лише двоє туристів і вони були канадцями — містер і місіс Т. з Онтаріо. Ми мали дуже приємного гіда. Дві речі зменшили наше задоволення від цього дня: його частину не вщухав дощ, а я страждала на невралгію. Та, попри обидві ці прикроості, я тішилася, що наша дорога веде нас туди, де "що ступиш, там земля священна[74]". Ми побачили скромну малу низьку кімнату, де колись син орендаря[75] народився "королем з Божого права" і оглянули руїни старої церкви Олловей Кірк, які назавжди стали класичними завдяки пригодам Тем о'Шентера[76].