— Іваніо… Аміка…[49]
20
Щось важке й недоказане, яке весь час утримувало їх на відстані одне від одного, було подолане, пережите щасливо і майже раптово. Мабуть, оті болісні парадокси, що мучили Джулію, були якось перейдені — з цієї миті для обох існували тільки п’янка духмяність землі, пахощі маків і спекотливий блиск високого неба. Серед цієї первісної стихії за один крок від смерті народилося щось незвідане, інтимне і владне, воно жило, прагло, лякало й вабило…
Розплатавшись на землі, Іван пестив і пестив її вузеньку, нагріту сонцем спину, дівчина все горнулася йому до грудей і гарячою оксамитовою щокою терлась об його розсічене осколком плече. Губи її, не перестаючи, шепотіли щось незбагненне, але хлопець розумів усе. Сміючись очима, обличчям, душею, він мовби завмер у якійсь щасливій невагомості; небо вгорі кружляло; земля, ніби велика кособока тарілка, хилилася кудись, от-от ладна ринути в невідому прірву, і від того було солодко, боязно й хмільно.
Час, мабуть, перестав існувати для нього, відійшла в небуття небезпека, біля самого хлопцевого обличчя палали її великі чорні очі. У них не було вже ані страждання, ані турбот, ані грайливості — нічого, крім владного мовчазного поклику; Іван неначе стояв край безодні, яка лякала й манила його. У нього не було ніякої сили опиратися цьому покликові, та він і не знав, чи треба опиратись йому; хлопець знову знайшов устами вологу жадібність її рота, відчув костяну твердість зубів. Дівчина мовчки завмерла, він обхопив її обіруч і затих. Стало тихо, тихо, і в цю тишу велично, мов з небуття у вічність, лився, шумів, булькотів гірський потік. Хотілося розчинитись, зникнути в її трепетних обіймах, спливти у вічність з потоком, увібрати з землі всю її міць і самому стати земною могутністю — щедрою, лагідною, пестливою…
А земля все хилилася, кружляло небо, крізь напіврозплющені повіки він зблизька бачив ніжну округлість її щоки, вкриту маленькими, освітленими сонцем ворсинками, за щокою рожевіла прозора маленька раковина вуха… Він потягнувся до її мочки з ледь помітним слідом од дірочки, легенько поцмокав її губами — Джулія пругко стрепенулася тілом.
Певно, збуджений цим рухом, у ньому десь усередині пролунав розгублено незнайомий, зовсім чужий голос — він вагався, протестував, чогось боявся. Мабуть, у нього не було твердих аргументів — його заперечення вилились у запитання-докори: "І навіщо? Для чого?.. Що ти робиш?.. Ти знаєш, хто вона? Ти дуже мало знаєш… Адже ти зовсім не знаєш! Звідки вона? Ти пам’ятаєш, з якого світу?"
Хлопець намагався не слухати, заглушити в собі того недовірка, не хотів нічого знати. Він чув, як вирує, хлюпощеться, гомонить струмок, двигтить на всю глибину земля, сурмами вторує їй владний порив душі…
Земна вісь, певно, в ту мить нахилилася, проте Іван не помітив — він ладен був ринутись у безодню: в його обіймах була вона. Вона — та неземна й незнана, та, що потонула в невимовному буянні червоних маків, принишкла, квола й тому ще дужча — за землю, за саму себе, за нього…
Десь зовсім близько під ними, здавалось, у глибинних надрах землі гув, рвався, мчав шалений потік, він тягнув, вабив у свої неспізнані вири-глибини; хлопцеві забракло сили опиратись йому… Джулія забилася рибиною, затріпотіла в його обіймах, із широко розтулених уст злітали й помирали слова — чужі, рідні, дуже зрозумілі слова…
Але вони тепер не мали значення.
Земні надра, і гори, і могутні гімни усіх потоків землі причаїлись і благословили велику таємницю життя…
21
Пробудився Іван зненацька, злякавшись думки, що заснув і дав зникнути з свого життя чомусь надзвичайно великому й радісному.
Підвівши голову, він усе разом оглянув й усміхнувся від того, що даремно злякався — нічого не зникло, не пропало, навіть не приснилось, як здалося спочатку. Вперше за багато років дійсність була щасливішою, ніж найрадісніший сон.
Джулія лежала ницьма, поклавши голову на простягнену в траві руку, і спала. Її дихання, однак, не було рівним, як у сплячих людей, — іноді вона завмирала, ніби прислухалася до чогось, затамовувала віддих і стримано радісно зітхала. Трохи розтулені губи її раз у раз ворушилися. Хлопець подумав, що вона шепоче, але слів не було, губи, мабуть, тільки відбивали її таємні сновидіння і, як щоки й повіки, здригались. Але всі ці навіяні сном переживання були лагідні й тихі, — певно, снилося їй щось щасливе, і на губах час від часу зринала тиха, добра усмішка.
Іван повернувся на бік і сів. Мабуть, вони довго проспали, бо сонце вже спустилося з небосхилу й закотилось за почорнілий горб вершини-двійні. Без сонячного світла лука, така урочисто-сяюча вдень, мала дуже непривітний, якийсь незатишний вигляд. Далечінь оповило густим туманом, — хоч хмар не було, похмура імла потьмарила далекі хребти гір, ущерть поглинула долину.
Ведмежий хребет утратив усе своє лісове підніжжя, і, ще яскраво сяючи сріблом верховин, мовби підталий, плавав у сірому туманному морі. Це було останнє прощальне світло надзвичайного і несподіваного, як винагорода, сьогоднішнього Іванового дня. На побляклому небосхилі вдалині вже спалахнула й тихо мерехтіла самотня, журлива зірка.
Хлопець знову повернувся до Джулії, — треба було вставати і йти, але вона спала так солодко, так безпорадно— знесилено, що він не наважився порушити цей, такий потрібний для неї сон. Іван почав жадібно вдивлятися в її жваве і вві сні обличчя, буцім уперше бачив його. Тепер, після всього, що між ними сталося, кожна її усміхнена рисочка, кожний рух набували поглибленого значення. Хотілося дивитись отак і дивитись, пізнавати чуттям принадну таємницю людської душі. Всупереч усьому він одкрив у ній несподіване — непримхливе й радісне — і мало не захлинувся у своєму першому сп’янінні. Тепер, правда, сп’яніння трохи погамувалося, зате відчуття щастя збільшилось, і недовірливий голос змовк назавжди. Взагалі він був справжній дурень, що так довго не йняв віри цій чистій і, певно, найбезкорисливішій у світі істоті. Збагнувши це, Іван, не рухаючись, як на чарівну таємницю природи, дивився й дивився на неї — маленьке людське диво, так пізно й радісно відкрите ним у житті, і не відчував у собі ані погорди до неї, ані прикрості; було щось тихе, добре, тепле — воно по вінця сповнювало його ніжністю.