— Привіт! — іронічно посміхнувшись, озвався Іван. — Отже, живемо?
Іван здивувався, не гадаючи побачити його тут, здичавілого, жалюгідного, почорнілого від поту і бруду, з майже нелюдським виразом на висохлому обличчі, в розхристаній куртці та пошматованих штанях. До того ж німець кульгав, ледве ступаючи на одну ногу. Але диви ти — приволікся! При його стані можна було позаздрити на таку впертість — як привид, божевільний невідступно тягнувся за ними, невідомо на що сподіваючись.
— Брот! — тихо, але з розпачем у голосі промовив німець.
— Знову брот? — сердито спитав Іван. — Ти що — на утриманні в нас?
Божевільний нерішуче ступив кілька кроків до Івана.
— Брот!
— Адже ти збирався в гестапо. До свого Гітлера.
— Ніхт Гітлер. Гітлер капут.
— Капут? Давно б так.
Навряд чи зрозумів його божевільний. Розчепіривши кощаві руки, він терпляче й занепокоєно чекав.
Іван засунув руку в кишеню шкірянки і, не виймаючи звідти всього хліба, відламав маленький шматочок шкуринки. Побачивши її в Іванових руках, німець пожвавішав, очі його заблищали, тремтячі кисті рук у коротких обшарпаних рукавах простягнулись уперед.
— Брот! Брот!
— На! І геть звідси.
Іван шпурнув німцеві хліб, але той не зловив його, кинувся на землю, вхопив обіруч шкуринку разом з травою та піском і рвучко підвівся. Потім, сторожко озираючись, боком побіг по схилу вниз, мабуть, побоюючись переслідування.
"Може, відчепиться тепер", — подумав Іван. Те, що гефтлінг випередив їх, було безпечніше, ніж коли б він увесь час ішов позаду. Хлопець замисленим поглядом провів його, аж поки той не сховався в улоговині, й знову ліг на шкірянку.
Вчорашній гнів його до цієї людини зник, хоч Іван і не мав до німця співчуття, — надто ще свіжі біль утрати й пам’ять про людей, яких занапастили фашисти. Правда, той міг бути антифашистом з переконання, але чого варті такі переконання, котрі враз вивітрюються. Проте найімовірніше, що це якийсь викидьок з їхнього звірячого ладу, котрому не пощастило на їхній страшній службі. В концтаборі були й такі. Ось і за його втечу та вибух бомби їхнього командофюрера (якщо тільки він очуняє) по голівці, мабуть, не погладять, а можуть кинути за дріт на місце тих, кого не зумів уберегти сам. А буває, що такого поставлять командувати і дадуть владу (ось тобі й гефтлінг!). І як був той собакою щодо людей, так ним і лишиться, хіба що його ненависть до ув’язнених через особисті невдачі ще збільшиться.
Фашисти багато чого досягли в своєму ентменшунгу[48] — найпідлішому з усіх чорних злодіянь на землі. І якщо їхню хижацьку жорстокість до ворогів ще можна було зрозуміти, то безжальність до своїх, які чимось не догодили начальству, викликала подив. Страх перед карою став їхньою головною силою у всьому: всі жили під загрозою стягнення, кари, розжалування, відправки на фронт, репресій до родичів. І, певно, тому так лютували, мстили за цей свій страх слабшим — полоненим, ув’язненим у концтаборах, євреям. І незрозуміло чому за таких обставин німці на фронті все-таки воювали завзято. Може, тому, що страх там подвоювався і вибір був невеликий: або воєнно-польовий суд, або радянська куля.
Іван ніколи не задумувався над героїзмом, тим паче, що не вважав себе ані героєм, ані навіть сміливим. Якби був героєм, то не дав би себе взяти в полон, щось учинив би в ту найрішучішу мить, яка визначила навіки його майбутнє і минуле. Треба було застрелити себе, та й годі… На мить йому спав на думку той день і той ножовий, закопчений пострілами багнет, який він побачив над собою, крутнувшись, з-під танка. Багнет і чобіт з брезентовим ушком на широкій халяві, за якою стирчала довга колодочка гранати.
Наїжачений, страшний від пороху німець щось кричав, але він не чув, бо поруч гримів танк, та й загалом Іван, мабуть, оглух від гуркотняви бою. І та мить обійшлась йому дорого, слід од неї і в душі і на тілі залишиться, певно, навіки.
У полку хлопець був як і всі: по-піхотинському витривалий і в міру зосереджений. За попередні бої одержав три подяки Верховного головнокомандування та дві медалі "За відвагу" і думав, що на більше нездатний. І лише тут, у полоні, де нікому було ні надихати на солдатські подвиги, ні нагороджувати, ні навіть брати до уваги геройське, де за кожну маленьку провину можна було накласти життям, — тут у ньому хтось збудився, нескорений, сміливий і впертий. Тут Іван побачив зворотний бік фашизму і, мабуть, уперше збагнув, що загибель — не найжахливіше з усього, що може трапитися на війні.
— Отдаль хляб? — раптом залунав над ним голос Джулії.
Хлопець аж здригнувся з несподіванки, але те, що вона підійшла, сповнило його радістю, і він враз обернувся до неї.
— Отдаль хляб? — з прихованим неспокоєм на обличчі допитувалася Джулія.
— Та що ти! — мовив Іван і усміхнувся. — Тільки шкуринку.
Дівчина нахмурила чоло й пильно дивилася на нього. Тоді він дістав з кишені останній шматок.
— Ось, тільки шкуринку, розумієш?
Перемагаючи щось у собі, Джулія промовчала. Чоло її, однак, поступово розгладжувалося.
— Мі ідєт Трієсто? Правда? Нон?
— Підемо, звичайно. Звідки ти взяла, що не підемо?
На її обличчі все ще відбивалося щось важке. Дівчина, скубаючи на грудях куртку, видно, щось вирішила й раптом сіла біля нього. Поставивши коліна, вона сперлась на них ліктями і сховала в руках обличчя.
— Русо! Ти кароші, русо, — промовила вона й потисла своєю його руку. — Нон пльохой. Буно русо. Джулія пльохо.
— Та навіщо ж так? — зніяковівши від цих слів, заперечив Іван. — Навіщо? Не треба.
— Очєн, очєн, — не слухаючи його, казала вона. Певно, щось переболіло за час їхньої розлуки, щось вона збагнула й тепер попрохала: — Іван нон бйозє Джулія…
— Нічого, все добре.
Сидячи поруч, Іван ніжно взяв у свої руки її маленьку м’яку ручку. Дівчина не відняла її.
— Нон бйозє Іван, — мовила вона й глянула йому в вічі. — Нон бйозє Джулія. Іван знат правда. Джулія нон знат правда.
— Гаразд, гаразд… Ти ось що…
— Джулія очен, очен уважат Іван, любіт Іван, — перебила вона його.
Іванові руки ледь помітно затремтіли.
— Ти… пити не хочеш? Води, га?
— Вода? Аква?
— Атож, води, — зрадів хлопець. — Он там, здається, струмок. Гайда?