Кого не хочуть читати, того не будуть і переписувати — через це гинули цілі літературні епохи і багато жанрів. У нас, у Польщі, з цієї причини загинуло все XVII століття; плідне й щедре, істинний "сад непрополотий", багате новими формами, повнокровне, воно виявилося похованим живцем, спочатку підступною цензурою, потім байдужістю суспільства. "Мемуари" Пасека і "Хотинську війну" Потоцького видали тільки в XIX столітті, коли вони перетворилися в літературні пам'ятки для втіхи любителів старю польської мови і для вивчення в школі. Перебуваючи в забутті, вони були позбавлені можливості формувати польську оповідальну прозу і польський епічний вірш, кілька поколінь не мали змоги читати їх. Так і поезія Збігнєва Морштина не ввійшла природною ланкою в розвиток воєнної польської лірики. І ще сотні творів, що лишаються в рукописах, схожі на кокони, з яких невідомо коли вилетять метелики.
Літературне безсмертя може бути пасивним або дійовим. Перша форма — це лише існування. Рукопис за певним номером в інвентарному списку сховища або якась кількість віддрукованих примірників з відведеним для них певним місцем на бібліотечних полицях, у каталогах та бібліографічних виданнях, вони можуть віками не стикатися з людиною, лише час від часу чиїсь руки переставлять їх з полиці на полицю, зітруть з них пил або ж перевірять на титульному аркуші їхні метричні дані. Мине багато поколінь, перш ніж хтось їх розгорне, прочитає... найчастіше справа обмежиться згадкою у виносці або короткою цитатою. І для багатьох книжок уже це досягнення. Проте кожне творіння людського духу має потенціальну силу. Поки воно існує, завжди можуть скластись обставини, які покличуть його до активного життя, дозволять впливати на людські уми, пробуджувати цікавість, радість, захват. Як часто твір, зневажений сучасниками, а іноді й самим автором визнаний за хибний і невдалий, якщо йому пощастить уникнути кошика для сміття чи печі, в пізніші віки здобуває славу, знавці з радістю вітають його як живий голос минулої епохи, він може виявитись зарахованим до найважливіших злетів свого часу, в гіршому разі буде служити цінним його свідоцтвом.
Роль документа — остання надія книжок, зачеплених смертельним склерозом. До цього скромного рівня опускаються не тільки твори, позбавлені тих чи інших літературних якостей, але й потьмянілі шедеври, які відірвалися, наче метеорити, від своїх світів. Для того щоб літературний твір жив справжнім життям, треба, щоб і далі існував народ, який його створив, або принаймні жила культурна традиція цього народу. "Гілгамеш" читають крізь туман недосконалих перекладачів, у багатьох він збуджує цікавість лише як голос зниклої епохи, навіть може розчулити, захопити, та, по суті, лишається тільки предметом дослідження для невеликої групи ассірологів. Це стосується і перлин давньоєгипетської поезії, зрідка блиснуть вони далеким віддзеркаленням під пером сучасного поета, спокушеного якимось зворотом, загадковою метафорою, тональністю, проте їм ніколи не увійти в животворне коло духовних цінностей сучасної людини. Тому що не існують більше ні вавілоняни, ні єгиптяни, немає народної свідомості, здатної в цих літературних пам'ятках пізнати й оцінити творіння свого національного генія, а народи, які тепер живуть на їхніх землях, не перейняли тих традицій. Так могло б статися і з античною літературою, коли б Візантія не зберегла грецької традиції, а латинську не сприйняли б романські народи.
Істинно безсмертний літературний твір доти, доки не втратить здатності оновлюватись і мінятися в умах нових поколінь. Різні й незвичайні долі випадали книгам... Якщо твір мав таке довге життя, як "Іліада", "Енеїда", "Божественна комедія", він не раз змінювався, трактувався по-новому. Хто відгадає, яку "Іліаду" знали сучасники Гомера? Ті ж самі звуки, ті ж слова й вірші в кожному столітті пробуджували інші уявлення, проте неодмінно у чомусь схожі з попередніми, поки був живий дух античності разом з богами, рештками давніх звичаїв, тінню старих поглядів. Починаючи з середніх віків Гомер то віддалявся, то наближався, то виростав, то дрібнішав — протягом усього XIX століття він служив об'єктом вівісекції філологів. У наші дні знову повстав з мертвих. Ходив у народному вбранні, як сільський лірик, і вступав у замки й палаци, як придворний поет.
Компаретті, написавши "Вергілій у середні віки", створив щось на зразок фантастичного роману, змалювавши в ньому мандри римського поета серед вірувань, забобонів та марновірств середньовіччя. Автор четвертої еклоги виявився провісником спасителя, і про нього співали в церквах:
Мароне, перший серед перших
Ти сповістив нам, що Христос явивсь.
Вергілій був магом, чарівником, посвяченим у сокровенні таємниці мудрецем, йому приписувались відкриття та винаходи, яких людство марно очікує й по сьогодні. Данте знайшов у ньому поводиря по пеклу й чистилищу. Звільнений від легенд, він повернувся в епоху Відродження до простої і чесної слави поета і всіх нею затьмарив. Разом з іншими класиками античності був похований у бурхливу епоху романтизму, тривалий час перебував у ролі зброєносця з почту Гомера.
А Овідій став поляком. Досить було йому згадати в двох віршах про знання сарматської мови, як наші легковірні предки вже надали йому польське громадянство, з допомогою незграбної археологічної фальсифікації було доведено, ніби він похований у Польщі, і так вважали досить довго, навіть серйозні вчені Вишневський і Белєвський повірили в це.
Найрізноманітніші відтінки захоплення і байдужості, любові й ненависті супроводжують літературні твори протягом їх життя. Будь-яка зміна літературних уявлень, політичного ладу, суспільних доктрин, звичаїв, моди одразу ж своєрідно впливає на форму твору й нав'язує йому новий зміст. Чого тільки не вписували в текст "Гамлета"! А хіба його автор, проходячи крізь віки, не втратив навіть своє ім'я? Колись новий Компаретті збере й опише метаморфози, Шекспіра, що не поступаються своєю бурхливістю перед тими, через які пройшов Вергілій. Якщо мені не зраджує пам'ять, у Маколея є нарис про посмертну долю Макіавеллі, і виявляється, що від його імені походить одна з назв диявола в англійській мові.