Та найсвященніші місця пам'яті про письменників — могили й будинки. Якщо не збереглося справжніх, їх замінюють легендарними, що охоче приймає людська віра, як-от могилу Вергілія в Неаполі. Від давнини лишилися піраміди фараонів, мавзолеї цезарів, різних царів, на зразок того Мавзола * з Галікарнаса, від якого пішла назва і архітектура такого роду могильних пам'ятників. Та марно було б шукати могили тих, хто приніс безсмертну славу Греції і Риму. їхні будинки збереглися хіба що в уяві пристаркуватих гідів, які поселяють Демосфена в один із стародавніх афінських куточків. Але, починаючи з середніх віків, ми одержуємо можливість класти вінки на могили Данте, Петрарки, а потім уже безперервною низкою в усіх країнах ідуть місця вічного спокою поетів і філософів, часто порушувані або ненавистю, або любов'ю. Із первісних скромних могил їх переносять у пишні саркофаги, як Міцкевича й Словацького на Вавель, їм відводилися окремі некрополі, як Пантеон у Парижі чи лондонський Вестмінстер.
* Мавзол II, цар Карії (IV ст. до н. е.), держави в Малій Азії.
Однак набагато сильніше враження, ніж могили, справляють будинки померлих письменників, іноді так ретельно доглянуті, ніби людина, яка в них жила, щойно вийшла. Так кімната Франса в Бешеллері з письмовим столом, на якому лежить пошарпаний Лярусс і прес-пап'є з відбитими на ньому рядками останніх літер, написаних. Франсом одним з гусячих пер, що стоять у склянці.Тут-таки й трохи відсунуте крісло, ніби письменник підвівся з нього лише хвилину тому. Все це створює враження, що він живий. З деяких будинків виникли музеї: Міцкевича в Парижі, Гете у Веймарі, Толстого у Ясній Поляні. Гірше виглядають штучні реконструкції, вирвані із свого природного середовища, як, приміром, робочий кабінет Стріндберга, перенесений до Стокгольмського музею. Що ж до Польщі, то й тут ми виявляємо чимало недбальства. Правда, існують Харенда, де жив Каспрович, і наленчевська "хата" Жеромського, проте ходять чутки, що будинок у Волі Окшейській, де народився Сенкевич, майже розвалився, а будинок Крашевського у Варшаві на Мокотовській усе ще чекає більш гідної долі. З наших давнішніх письменників ніхто не втримався в своєму домі: вони стали жертвами пожеж, війн, цілковитого забуття.
Слідом за авторами увічнено пам'ять і героїв їхніх творів, яким часто відтворюють умовні житла: оселя Дульцінеї в Тобосо, кімната Шерлока Холмса на Бейкер-стріт у Лондоні, або ж на будинках, де вони нібито мешкали, чіпляють меморіальні дошки — у Вокульського і Жецького були такі таблички у Варшаві. Ставлять персонажам і пам'ятники. Є пам'ятник Дон-Кіхоту, Гражині в Кракові, Пітеру Пену в Гайд-парку, Мірейю Містраля в Сент-Марі де ла Мар і Піноккіо в маленькому тосканському містечку, звідки родом його автор Карло Коллоді, навіть бальзаківський Годіссар так припав до серця виноторговцям у Вуврі, що вони спорудили йому пам'ятник. Зустрічаються зворушливі приклади увічнення пам'яті великих творців, як-от шекспірівський сад у Булонському лісі, де квітне рослинний світ, Шекспірових драм. Видано чималий том (понад 800 сторінок) під назвою "Літературний путівник Франції", в якому названо вулиці Парижа і всі аж до найменшої місцевості, пов'язані з тим чи іншим уславленим іменем або згадані в поетичному чи прозовому творі, їм присвяченому. Там же вміщено і карту літературних салонів і мандрів, особливо таких блукачів, як Руссо чи Верлен. Не перелічити всього, що робить вдячна людська пам'ять і глибока повага, віддаючи посмертну шану великим письменникам, іноді здається — це нащадки хочуть сплатити борг своїх предків.
Поки письменник живий, його облягають справи й турботи щоденного життя, дійсність примушує його займатися справами, які уявляються найважливішими й невідкладними. За життя письменник — людина, тобто він син, чоловік, батько, квартиронаймач, платник податків, громадянин. Громадські організації, політичні партії, віросповідання — всі численні щупальця сучасного життя обплутують його, оволодівають ним, перешкоджають будь-якому прояву його незалежності. Він завжди неодмінно когось дратує, злить, ображає, обдурює, завжди комусь заважає, затуляє своєю тінню, не дає рости, і завжди перед ним виникають невідкладні завдання: про них завтра вже забудуть, але сьогодні вони вимагають негайних вирішень, досить з його боку жесту досади чи зневаги, необережного слова або необдуманого кроку, щоб збудити чийсь гнів. Ставши на чийсь бік, він посвариться з тими, в кого інші переконання: бо ніщо так рідко не зустрічається, як терпимість до чужої, навіть найсправедливішої думки. Так буває в епохи бурхливі, в часи переворотів і перемін, в інші ж періоди, коли суспільне життя плине спокійно і гармонійно, коли не вирують пристрасті, письменник нічого не втратить в очах суспільства, навіть якщо поставиться до нього зневажливо. Навпаки, це може підняти його авторитет. Проте трапляється, що і в найспокійніші часи письменник заздрісний, честолюбний, інтриган викликає гострий осуд сучасників. Митець може опинитися в полоні низьких пристрастей, досить йому відірватись від свого світу думок та слів.
Після смерті письменника його ім'я дуже швидко очищається від паразитичної флори, якщо тільки справді він вартий жити в пам'яті нащадків. Контури його постаті поступово спрощуються, суть її може бути виражена кількома фразами, іноді двома словами, а то й одним прикметником. І ось велика й складна особистість письменника підноситься в безсмертя у формі якогось гучного афоризму, що його з хвилюванням, з шанобою, а можливо, і з байдужістю будуть повторювати покоління. Весь пантеон літератури населений такими тінями, накресленими квапливими й поверховими штрихами, котрі, подібно до стрічок з написом на старовинних портретах, містять епітет, найсуттєвіший для цього письменника.
Немає нічого сумнішого від імен, котрі дивляться на нас із табличок на розі вулиць, і які неможливо розшифрувати без енциклопедичного словника. В Афінах є цілі квартали, заповнені безліччю імен, відомих лише любителям античності. Потрібна неабияка ерудиція, щоб у Парижі не розгубитися під табличками на будинках, де увічнено забуті імена. А перед кожним кріслом "безсмертних" у Французькій академії не можна не відчути глибокий смуток: тут читаються літанії в пам'ять тих, хто колись на них сидів.