Автор ніколи не може передбачити, що вичитають з його книжки, кожен письменник одержує листи читачів, і вони приголомшують його несподіваними претензіями й докорами. Найскромніший читач не втримається, щоб не вписати власної душі в текст чужої. Так само стоїть справа й з критиками, хоч вони не люблять у цьому зізнаватися. Відвертіші за інших були критики-імпресіоністи, король яких Анатоль Франс називав свої критичні статті "пригодами власної душі в світі книжок"! Дослідникам літератури треба б відмовитись від помилкового судження, ніби вони здатні на бездоганно об'єктивний аналіз літературного твору і не вносять у нього нічого особистого. В кожну наступну епоху книжка, якщо їй щастить виплисти за межі свого часу, живе іншим життям, іноді фантастичним, і ніхто з перших читачів її не впізнав би. Найсумліннішому дослідникові не вдасться відновити те враження, яке дана книжка справляла на своїх сучасників не лише далеких, але й ближчих часів.
Безвідносно до її подальшої долі книжка насамперед є продукт свого часу: вона для цієї епохи написана, зв'язана з нею тисячами ниток, і вона, ця епоха, найчастіше визначає її подальшу долю. Невідомі слухачі, котрі перші почули незабутні слова: "Меnin, аеіde, thea..." ("Гнів, о богине, ослав..."), своїм захватом забезпечили Гомерові безсмертя, а через півтора століття, думаючи про нащадків, правитель Афін Пізістрат уже дбав про збереження оригінального тексту "Іліади".
Тільки сучасність здатна відчути нарівні з головною мелодією твору й ті побічні тони, виявлення яких буде доводити до відчаю майбутніх коментаторів. Та марно прислухатись до онімілої луни. Слова, безбарвні для нащадків, в атмосфері свого часу полум'яніли, мов метеори. Особливо ясно це всі бачимо в творах, насичених актуальними проблемами свого часу, наприклад, у комедіях Арістофана. Сьогодні ми вступаємо в світ його комедій, як запізнілі гості, котрі з багатої феєрії застали ще дві-три сцени, і з їхньої чарівності можна відчути, наскільки багатобарвним й сліпучим було ціле, і більше немає нічого, крім неприбраних декорацій та жменьки ракет, уцілілих від фейєрверку. На щастя, Арістофан був не лише драматургом, але й проникливим ліриком, і якщо сьогодні він не може розсмішити нас, як смішив своїх співгромадян, то може нас глибоко схвилювати.
У книжок, повз які сучасники пройшли байдуже, життя зіпсоване, навіть найбільше визнання нащадків не поверне втрачених миттєвостей їхньої весни. В анналах літератури є довгий перелік авторів, не визнаних і забутих своїм часом, як Словацький і Норвід. Пізніші тріумфи не відшкодували збитків, завданих їхній творчості тієї пори, коли вона була свіжою і палкою від полум'я їхньої епохи. Нерозпізнана й відкинута краса — це мертве джерело. Норвід, що повстав з могили піввіку тому, оповитий коментарями, мов воскреслий Лазар саваном на давніх іконах, уже не міг звершити для розвитку польської поезії і польської думки того, що йому вдалося б зробити своїми дисонансами в епоху бронзового вірша Міцкевича і дзвінкої поезії Залеського.
Ще більший жаль викликає невизнання сучасниками Словацького. Перший справжній драматург Польщі не міг працювати для сцени, ніколи не бачив своїх п'єс поставленими в театрі, як не бачили їх і його сучасники, і майже ніхто їх не читав, жар цього самотнього творця врешті вихолов, спалахнув востаннє пригасаючим полум'ям — проникливими фрагментами, величними в їхній недоробленості,— поетичною версією "В'язнів " Мікеланджело. Невизнання Словацького спотворило картину розвитку польської драми, неважко собі уявити, який би вона мала вигляд, йдучи під знаком театру Словацького і за його діяльної участі.
Нас зворушують пророчі звертання Стендаля до читачів, які ще не народились, проте не кожен розуміє весь трагізм цього крику серця. У ньому відчайдушний стогін творів, відкинутих своєю епохою. Адже літературний твір має величезні зобов'язання перед своїм часом, і все, що перешкоджає цьому, лихе й небезпечне. Проте непорозуміння між письменником та його епохою може виникнути й з вини самого письменника — на це, виправдовуючись, люблять посилатися ті, хто прогледів і недооцінив письменника. Тут знову мимоволі згадуєш Словацького. Він вивіз з собою в еміграцію чарівні вірші про свою молодість, справді прекрасні вірші, і зразу ж через них посварився з польськими емігрантами, тими, хто борозся і страждав, хто щойно був скинутий з висоти у безодню поразки й не міг говорити й думати ні про що інше, крім своєї нещасної долі і нездійснених надій. Ці люди не прийняли ні його "Ченця", ні "Гуго", ні "Змія", ні його несвоєчасного байронізму, як і твір "Години думки", що розповідає про споглядальне і мрійливе дитинство поета. Призвичаїлись до того, що від нього не почуєш слів, потрібних як хліб щоденний, і, врешті, не помітили їх і тоді, коли його творчість була переповнена ними.
Особливо вражає в таких випадках сліпота критики. Немає суворішого суду для польської критики, ніж той, що вона сама над собою виголосила, прогледівши Словацького і Норвіда. Прикладів таких — правда, менш яскравих, але численних,— недооцінки нашої критикою книжок, що виходили, можна навести досить багато. Причини бували різні: упередження і зла воля, нездатність оцінювати річ як витвір мистецтва, прихильність до трафаретів, що панують у даний період. Гощинський однією необачною статтею зламав перо найбільшого польського комедіографа.
Критика, завдяки своїм представникам, сама є частиною літератури; можна навести роботи, кращі за книжки, яким вони присвячені. Критика залежить від літератури, оскільки вони є для неї матеріалом. Критика досліджує літературу, пояснює і оцінює. Іноді вона задовольняється скромною роллю посередника між письменником і читачем, а іноді відповідає своїй етимології: дієслово, яке визначило її назву — кrіпеіп, означає "судити". І слово "критика", суть її була винаходом греків. У дуже віддалені часи, ще в VI столітті до н. е., патроном доктринерської, незмінно причіпливої критики був Ксенофан з Колофона, філософ, який засуджував Гомера в ім'я чистоти релігійних уявлень. Зоїл — по сьогоднішній день епонім зоїлів усіх часів і народів — теж гострив пазурі на Гомері. Цей homeromastiks, тобто "бич Гомера", користувався улюбленим з тієї пори прийомом висміювати героїв і дію поеми — сотні фельєтоністів, котрі запозичили в Зоїла цей прийом, не можуть навіть висловити подяку своєму родоначальникові, тому що нічого про нього не знають.