Вжитий вище вислів "літературна стратегія" — це метафора. Її можна розвинути, називаючи поодиноких авторів заспівувачами, літературні угруповання уподібнити загонам, а їхню діяльність — військовим експедиціям чи кампаніям. Нового в цьому немає нічого, тому що така воєнна термінологія стосовно літератури вживалася і раніше, починаючи з гуманістів, а найохочіше — романтиками, овіяними шелестом крил наполеонівських орлів. Тоді вигравали битви (знаменита битва з "Ернані"), облогували й штурмували ворожі фортеці, словник войовничих романтиків був начинений порохом. У них були свої полководці — Міцкевич, Гюго,— могутніші підтримували слабших, чия сила була в чисельності й галасливості. Романтики були зухвалі й відважні, пробуджували ентузіазм, що їх окрилював. То була остання велика кампанія на полях битв літератури, решта (а їх було багато) не мали ні такого розмаху, ні такої всеохопності.
Невидимий союзник — читач — має над літературним твором владу, не усвідомлюючи цього. Вирішує долі літературних жанрів своєю вірністю одним і неприйняттям інших, нав'язує або відхиляє теми, втручається в композицію, підкачує характеристики персонажів, їхні діалоги, словник. До чого деспотичні були французькі літературні салони епохи монархії, нещадні до незграбних зворотів у прозі, а у віршах жоден прикметник не смів відірватися від свого іменника і відскочити в подальший віршований рядок!
Невже явився він? Драбиною
Позавіч...
Так починається зухвалий і бунтівничий "Ернані" Віктора Гюго.
Цим вивихнутим віршем романтизм кидав виклик правилам "доброго тону". Проте половина глядачів зустріла цей виклик оплесками — так заявляли про себе нові союзники, і з цієї хвилини їх мали на увазі лірики, драматурги, романісти. У Польщі це сталося на десять років раніше. Нові союзники виявилися великою силою. Письменники-романтики половину своєї слави завдячували ентузіазму читачів, цей ентузіазм надавав письменникам сміливості, запліднював, наділяв величезною продуктивністю, охоплені захватом душі творців мчали назустріч новим формам, новим ідеям.
Літературний твір призначений для слухачів і читачів. "Співаю собі й Музам" — ця формула завжди має доповнення, яке починається зі слів "тому що" — початок докору, звинувачення, обурення. Кожному хочеться, щоб його вислухали, а хто в цьому не признається, той або сам себе обдурює, або себе не знає. Так зване "писання для себе" — це привілей розчарованих старих пань, котрі, одначе, були б не проти розкрити перед кимось шухляду, де спочивають купи рукописів, просякнуті запахами туалетного мила й ландрину.
Гіркота або розчарування здатні навіть великого письменника примусити зайнятися "творчістю для себе". Так сталося з Фредро, який змушений був відмовитися публікувати й ставити на сцені нові комедії, "...тому що тепер я пишу тільки для себе",— казав він у зворушливих віршах, закінчуючи свої спогади "Три по три".
Флобер захоплений зненацька і вражений зміною, що настала в його житті, ледве він випустив свою першу книжку — "Мадам Боварі". Поки її писав, поки в зміні успіхів і поразок, спаду й відчаю шліфував свою прозу, він почувався вільним і гордим, коли ж з нею розлучився і, вийшовши із схованки, постав перед публікою, йому здалося, ніби він продав себе в рабство. Одразу ж на нього звалилися всі кошмари, які споконвіку терзали письменників: доброзичливі порадники, цензура й суд, критики й читачі, невдоволені, гримасливі, різні насмішники й жартівники. За натурою і способом життя Флобер — самітник, тому ніяк не міг переварити метушню, яка несподівано зчинилася навколо нього. Якби Флобер був ще вразливіший і нервовіший, цілком можливо, що він утримався б від публікації решти своїх творів, як це іноді робили ображені й надчутливі дилетанти, що лишали написане ними для посмертного видання, хоч найчастіше і тут їх чекало посмертне розчарування.
Двадцять віків тому було мовлено: оdi profanum vulgus *, і відтоді тисячоразово письменники дозволяли собі зневажати "чернь". Ніхто, однак, не зайшов у презирстві настільки далеко, щоб знехтувати похвальбою юрби, яка нібито складалася з самих лише дурнів. Ось одна з наймерзенніших рис письменницької психології. Хто не поважає своїх читачів, не поважає ні самого себе, ні своїх творів. І, крім того, виявляє бідність уяви, не розуміючи, як його творіння множиться, збагачується, набуває нового звучання і сили саме завдяки безіменній естафеті, яка несе його слово крізь простір і час. Та найчастіше таке презирство до "черні" виявляється не більше ніж позою, снобізмом і фальшем, а письменники, особливо ті, що демонструють свою зневагу до похвали читача, насправді прагнуть цієї похвали більше, ніж усі інші.
* Я зневажаю неосвічену юрбу (латин.).
Твір мистецтва — акт віри й відваги. Віддаючи його на суд громадськості, треба бути готовим прийняти всі наслідки цього кроку, а декотрі з них приголомшують не тільки новаків. При виданні кожної нової книжки автор переживає ті ж тривоги, що при виданні першої. Навіть усталене в літературі становище, навіть здобуте вже ім'я цих тривог не пом'якшують. "Ах, мій любий,— писав 1908 року Конрад Голсуорсі,— ти не можеш собі уявити, який страх оволодіває мною, коли я питаю себе: чи мине це? Не існує нічого боліснішого від борсання між надією та сумнівом, і це запитання, не критимусь, рівнозначне питанню життя і смерті. Бувають хвилини, коли страх вибиває у мене з голови всі думки". Письменник ніколи не може бути впевнений, що його нова книжка буде прийнята читачем так само прихильно, як і попередні, що її не знехтують, не визнають невдалою, у старості навіть найбільші письменники не застраховані від гіркоти відчуженості від нового покоління, яке від них одвертається. Літературне життя — це поле битви, змагання, ризику. Якщо ж усе-таки найнесміливіші й боязливі вступають на це поле, то тільки тому, що прагнення успіху в них пересилює відчуття страху. Успіх у даному випадку не обов'язково означає славу, гроші, привілеї, боротьба ведеться за підкорення людських душ, за завоювання з величезної людської маси певного числа читачів — тих, кому можна довірити свої думки й мрії.