І ще одне почуття, на вигляд малоістотне — туга. Я не певен, чи не озивається вона на світанку творчості, тієї урочистої хвилини, коли людина, здавалося б, далека від письменницьких намірів, мимоволі й ніби несвідомо кладе перед собою аркуш паперу і береться за олівець чи перо, щоб тут-таки, в сп'янінні, нанизувати слова — одне до одного, в порядку, який ніколи їй навіть не снився в щоденному житті, і висловлювати за їх допомогою неймовірні речі. Чи відчуваємо ми тугу в молодості? Багато хто має в цьому сумнів, мабуть, пам'ять їх підводить. Туга супроводжує людину завжди — від перших років її свідомості. Якби в літератури забрати тугу як збудник творчості, вона багато чого б утратила, не народилися б такі поеми, як "Пан Тадеуш", а може, й твори Гомера, який перший ішов на "пошуки змарнованого часу", так само як Вергілій і довгий почет епіків. Один з них дає своїй поемі назву "Втрачений рай", що можна сприймати як символічне гасло. Так само й історичні романи, часто народжені в буденності життя, що має лише одне-єдине вікно, розкрите в минуле в усіх його барвах, відблисках зброї й гонору,— як часто вони були протестом проти нудної і похмурої сучасності! Хіба Дон-Кіхот, оповитий тугою і мріяннями, не є відображенням самого Сервантеса?
Врешті, не випадає замовчати й зовнішні стимули, які, може, нікого й не зроблять письменником, проте напевне здатні роздмухати зачаєну іскру. Бували епохи, коли цьому сприяла мода — вона примушувала людей певного класу чи тих, хто посідав певне громадське становище, займатися літературною творчістю. Тут можна було досягти того ж ступеня досконалості, що і в інших суспільно корисних діяннях, проте можна було й перейти силою свого таланту межі моди. Інший набір стимулів породила комерція, привнесена в літературне життя, починаючи з XIX століття. В багатьох суспільствах деякі письменники наживали цілі маєтки, що привернуло увагу заповзятливих і спритних. Правда, не зустрічалося ще прикладу, щоб таким шляхом у літературу ввійшов великий художник, натомість нона аж роїться від метких спекулянтів, фабрикантів слів, і нерідко широка публіка проявляє до них довіру, якої вони навряд чи заслуговують. Існує навіть біржа літературного ремесла, наприклад, у відділі оголошень американського часопису "The Writer" ("Письменник"), де є попит і пропозиція на романи й на драми, ідилії і сонети, римовані й білі вірші, на теми, які осягають усе — від весняних хмар до фабричних відходів, від садизму до святості. Найобурливіше в цьому часописі — його назва.
Словом "письменник" тепер дуже зловживають. Ще зовсім недавно виявляли більше обачливості й скромно розрізняли слова "письменник" і "літератор". Перший був ніби посвячений в лицарі, другий — всього-на-всього зброєносець. Літераторові було дозволено плекати надію, що колись і він заслужить почесне ім'я письменник, яке потім по висхідній характеризуватимуть прикметники: відомий, видатний, великий. Сприймалось як самовихваляння, коли хтось, особливо з молодих, видавав себе за письменника — цим він ніби заявляв, що вже міцно ввійшов у літературу, посів у ній певне місце. Тому набагато благородніше було задовольнятися званням літератора — воно лише визначало професію. А заявляти про свою приналежність до певної професії — у цьому нічого нескромного немає. А тепер майже всі, хто пише, такої скромності не виявляють, і, мабуть, надаремне.
Не кожен, хто пише й публікує написане, є письменник. Не кажучи вже про графоманів. Навіть багато авторів корисних книжок чи то поем, драм, романів, ніколи не ввійдуть до літератури. Тільки перші початкові стадії письменництва настільки ліберальні, що приймають усіх, навіть найскромніших трудівників слова: старанний віршомаз має тоді такі ж шанси на безсмертя, як і справжній поет, якщо його голос зазвучав у порожнечі німого століття. В ході історії відбувається дедалі суворіший відбір. Дуже влучно про це висловився у своєму "Словнику" Вольтер, заявивши: "Той, хто не читав нічого, крім романів, і сам нічого, крім романів, не написав, хто без будь-якої майстерності сяк-так зліпив одну-дві п'єси чи, не володіючи знаннями, склеїв кілька проповідей,— той ніколи не вважатиметься літератором". Вольтер вжив вислів "gens de lettres" ("люди літератури"), тобто літератори, в наш час це визначення набуло професіонального змісту. Якби судження Вольтера ввести в статут Société des Gens de Lettres — Товариства літераторів, ця солідна організація одразу позбулася б більшості членів, які входять до її складу.
Цілком буденним і звичайним стало слово "автор", і нікому навіть на думку не спадає, що автор — це найпочесніший титул письменника. Латинське слово "auctor" походить від дієслова "augere" — "збільшувати", "примножувати". Цим іменем увінчували воєначальників-переможців, тих, хто своїми завоюваннями розширювали кордони держави. Отже, звання "автор" заслуговував би тільки той письменник, хто по-справжньому примножує духовні багатства народу, завойовує для нього нове в сфері прекрасного. Та вже здавна цим зачовганим титулом величають навіть укладачів сонників.
Римляни розрізняли чотири роди artificum — художників слова: ораторів, поетів, філософів, істориків. Такий розподіл зберігався віками, і лише в останніх поколіннях галузь літератури у вузькому значенні звелася до того, що англійці називають fiction—вигадкою. У працях, присвячених історії літератури, крім поезії, драми й роману, про прозу небелетристичного характеру зустрічаються лише анемічні згадки, а підручники літератури не роблять навіть і цього. Рецензенти ладні кожній театральній дрібничці у формі п'єси чи посередній небилиці у вигляді роману присвятити максимум уваги й довжелезні критичні статті, але при цьому вони не знають навіть на ім'я авторів есе, філософів, істориків, чий розум, ерудиція, стиль мали б забезпечити їм увагу й повагу в царстві літератури.
Не забудемо в цій книжці сказати, що ораторське мистецтво пишається іменами Демосфена і Ціцерона, Боссюе і Скарги; що в ньому кристалізувався культ прекрасного слова і що воно перше та найбільш усебічно цим словом зайнялося, виробляючи і загальні принципи стилю, і його особливі засоби; що саме ораторському мистецтву завдячує художня проза майже всією своєю красою, величезним запасом фразеології у найрізноманітніших зворотах, концептах, порівняннях, що передаються у спадок з часів далекої давнини й до сьогоднішнього дня, безліччю задумів у колі тем, ситуацій, мотивів, довкола яких незмінно кружляють пера драматургів і романістів; що, врешті, сама поезія — ars sanotissima poesis — "найсвященніше мистецтво поезії" — багато чим зобов'язана своїй сестрі — красномовству. Перш ніж вірші звикли до рівного числа складів у рядку, перш ніж вони розквітли римами, і те й інше вже було досягнуте гармонією вишуканого красномовства. Щоправда, нині важко це все собі уявити, коли слухаєш сучасних ораторів.