Передмови Бернарда, Шоу часто містять у собі історію п'єси, як, приміром, "Man and Superman" ("Людина й Надлюдина"), ще детальнішу історію написання твору дав А. Жід у "Фальшивомонетниках", а Томас Манн у вступі до "Доктора Фаустуса" описав кілька років свого життя, відданих створенню цього роману разом з подіями й атмосферою другої світової війни. Є немало віршів і сторінок прози, присвячуваних автором виникненню або завершенню свого літературного твору, серед них — такі прекрасні й сповнені глибоких визнань, як епілог до "Пана Тадеуша" або "Посвята", якою починається "Фауст". Ще більше особистих звірянь автора іноді приховано в описуванні психічних станів героя, цей герой — теж творець, але не завжди письменник, письменники часто наділяли власним творчим досвідом і переживаннями композиторів, художників, філософів, учених. У "Жані Крістофі" є уривки, які можна перенести з галузі музичної творчості в літературу. Саме в таких місцях найяскравіше виражено ліризм творчих переживань.
Уже сам задум написати художній твір — це чарівливе переживання. Гіббон вирішив написати "Історію занепаду й загибелі Римської імперії" під час богослужіння ченців на руїнах храму Юпітера Капітолійського; спогади про співи, про руїни, порослі бур'яном, як це зображено на гравюрах Піранезі, про місто, яке пахне весняною вологістю, протягом багатьох років не тьмяніли в пам'яті Гіббона. Немало літературних творів зароджувалося під впливом побаченої картини: гравюра на міді підказала Клейсту тему "Розбитого дзбана", Геббель знайшов свою "Юдіф" у картині Джуліо Романо, Флоберу картина Брейгеля підказала "Спокусу святого Антонія", Малларме віршем "Пополудневий відпочинок Фавна" завдячує фантазії Буше.
Проте задум найчастіше зароджуєтся в автора в набагато скромнішому обрамленні, в хвилини буденні, звичайні, коли єдиним елементом чудесного є він сам — чародій-творець. Це може статися під час розмови, за читанням газети, біля входу в крамницю, при ранковому туалеті — словом, за обставин, які, здавалося б, найменш сприятливі для пробудження фантазії. Письменники раптом замовкають на півслові, зупиняються на півкроці, занурюючись у чудесну тишу й нерухомість, і за ці кілька секунд перед ними виникає в приглушеному світлі якийсь образ, пейзаж, кілька слів або тільки ритм, в якому вони звучали,— навіть биття власного серця не сміє порушувати зосередженої тиші, що супроводить народження задуму. Йєтс розповів дивовижну історію, як виник у нього задум твору в ту коротку мить, коли він нагнувся підняти перо, що впало на підлогу. В цікавому романі "Bombay Meeting" ("Зустріч у Бомбеї"), де кожен може легко розпізнати описання конгресу ПЕН-клубу і характерні постаті його учасників, американський письменник Айра Морріс змальовує, як митцеві спала на думку ідея твору в той дуже прозаїчний момент, коли він надягав сорочку.
Джерела натхнення рідко б'ють з вершин, рідше, ніж заведено вважати. Фраза, що лишає всіх байдужими, приписка внизу сторінки, на яку ніхто не зверне уваги, можуть виявитись одкровеннями, і дослідники творчості письменника даремно порпатимуться в різних фоліантах в пошуках іскри, викресаної випадком зі звичайного придорожнього каменя.
З визнань, якими мене удостоїли багато сучасних письменників, я виніс здивування перед чародієм-домовиком, який режисує виникнення задуму. Так, хтось, увійшовши до порожньої кімнати, бачить розставлені навколо столу стільці й раптом наштовхується на неперевершену тему, яка не має нічого спільного ні з цими стільцями, ні з цією кімнатою. А інший, відкриваючи дверцята печі й збираючись вигребти попіл, раптом бачить тетерука, який кльочить, і вже з наступної секунди починає вдихати повітря свого роману про ліс. Серед реквізиту, яким користується домовик, зустрічались і консервні бляшанки, і годинник на костельній вежі, і запах свіжопрасованої білизни, і бородавка на щоці випадкового попутника в метро.
Короткі твори — афоризм, максима, епіграма, байка, ліричний вірш — народжуються, як правило (не без винятків), подібно до Мінерви з голови Юпітера, вже зрілими. Слова можна потім шліфувати днями чи тижнями, траплялося, що й місяцями, проте сутність виникла в крилату мить, коли письменникові сяйнув задум. Так бувало з Леопарді. Тема виникала зразу, в усьому своєму обсязі, з усіма деталями... "Потім я починав її розвивати, але настільки повільно, що навіть невеликий вірш забирав у мене від двох до трьох місяців". А втім, письменника не одразу захоплює задум.
Із стану засліпленості нас виводить роздум — мачуха будь-яких задумів. Не піддаючись на їх свіжість і чарівливість, письменник починає розмірковувати, роздивлятись і так і сяк, визначає, наскільки вони оригінальні, актуальні, привабливі, роздум наштовхує на фальшиві глибини, залякує труднощами, обсягом роботи, необхідної для втілення певного задуму. Роздум засудив на смерть тисячі миттєвостей творчого захвату, які обіцяли нам, здавалося, створення шедеврів. Скільки ж віршів про схід і захід сонця, про снігові вершини й зелені долини, про поцілунки, сплетені в обіймах руки, кучері, молодість, що минає, про неминучу смерть убив він в зародковому стані!
Надто часто бракує рішучості відмовитись від цих одвічних тем, а сил і засобів для їхнього втілення не вистачає, щоб виразити їх власними, особливими, свіжими словами. Багато хто ошукує себе надією, що, відчуваючи з тією ж силою, як і перша людина на землі, він зуміє знайти слово, ще ніким не знайдене. Любов у кожному поколінні народжує і поганих поетів.
Іноді поети замислювались, а чи не слід би зупинитись, написавши перший рядок, немовби посланий з неба. Навіщо додавати другий, який завжди вимагає зусиль, залежить від усіх примх і випадковостей, що їх нав'язує рима? Чи не виглядає часом цей другий рядок так, неначе нам його підсунув лихий і підступний ворог з метою зруйнувати чарівність першого рядка? Якщо такі однорядкові вірші захоплюють нас у записках і чернетках поетів, які видавалися після смерті авторів, то чому не закріпити за моновіршами право на самостійне існування? Одначе ніхто з поетів на це не відважується, як квітка в своєму розвитку не зупиняється на бутоні, а зерно — на паростку.