Повсякденність з усім своїм буденним і сірим, як і незвичним та яскравим, бере реванш за зневажливість, з якою поезія минулих віків усунула її від свого великого свята. Гомер перший золотими колісницями царів зігнав з дороги тих, хто від колиски до могили пішки проходить свій життєвий шлях, треба напружити зір, щоб за блискучим сонмом гомерівських героїв роздивитися ту чи іншу юрбу — із сіл, ремісницьких майстерень, халуп невільників. Та ось із глухого кутка Греції, з Беотії, лунає голос Гесіода, який прославляє працю й життя безіменних жерців святої релігії хліба. Явище, що заслуговувало на увагу ще в давнину: кожен з цих двох поетів спирався на інший клас, один з них прийшов ніби для того, щоб виправити помилку попередника. Легенди, оповіді, анекдоти протягом усієї античності розповідали про це суперництво, і далеко не завжди на думку людей виходив переможцем Гомер. Гесіод — найдавніший і один з найшанованіших представників цієї "іншої" літератури, яка всупереч модам, упередженням, забобонам сильних світу цього покидала остогидлі палаци і спускалася в оселі міської бідноти, в селянські хати.
Здавна наука постачає матеріал для літератури. Ксенофонт і Емпідокл прекрасним гекзаметром викладали не лише свої філософські концепції, але й спостереження над природою, роздуми про таємничу чарівність різних явищ життя. Лукрецій повторив їхні поетичні досліди в книзі "Про природу речей", а Данте — в піснях "Раю". Землеробство, мисливство, садівництво, мореплавство, навіть граматика й гастрономія вимагали поетичного втілення, що врешті було осміяно і від чого поети пізніше відмовились. Хто може поручитись, що не з'явиться поема про будову атома? Я б цьому зовсім не здивувався: в сучасній фізиці криються можливості для великої поезії, біда лише в тому, що у фізиці все швидко старіє і нейтрон буде звучати як рима для флогістона. Та якщо поема, де їх оспівано, виявиться прекрасною, це їй не зашкодить, точнісінько так само, як птолемеївське небо не псує терцин "Божественної комедії".
Було б свідченням духовної порожнечі нашого часу, якби його література виявилася нездатною висловити захоплення Всесвітом, яким його творить сучасна людина. Вона навчилася цей Всесвіт досліджувати, вимірювати і зважувати, вдосконалила свій зір і може сягати поглядом у туманності, відокремлені сотнями мільйонів світлових років, а в атомі відкрити відблиск безконечності. Вона пробудила такі сили природи, у порівнянні з якими вся демонологія минулих віків виглядає ляльковим театром.
Ніколи ще перед поетичною уявою не відкривалися такі величезні простори, і прозі Метерлінка, навіть найкращим її сторінкам, з ними не впоратись.
Сучасність як літературна сировина раніше цінувалася менше, ніж це могло б видатися нам, хто живе в епоху, коли панує нинішнє. Починаючи з Гомера, минуле набагато сильніше вабило до себе поетів, ніж теперішнє, в минулому шукали повчання, іноді занурювались у нього, намагаючись відійти від теперішнього. Можливо, хтось подумає, що від теперішнього тікали в такі епохи, коли в цьому теперішньому не відбувалося нічого значного? Нічого подібного. Ейнгард у передмові до свого "Життя Карла Великого" висловлює побоювання, чи буде його праця зустрінута достатньо прихильно, позаяк "люди не люблять нічого надто нового". Ейнгард був придворним, секретарем і другом Карла Великого, на могутність і діяння імператора він дивився з близької відстані і міг осягнути зором один з наймальовничіших періодів світової історії. Мине сто років, і про цю епоху почнуть складати героїчний епос. Між іншим, Ейнгардові доводилося добиватись від сучасників уваги до свого героя, єдиним недоліком якого, як бачимо, було те, що він не жив на тисячу років раніше. Приблизно те ж саме ми чуємо в розмовах літераторів у "Варшавському салоні" з третьої частини "Дзядів". І ті розмови оберталися довкола великої епохи. Щойно відгриміла гроза наполеонівської епопеї, а поетичне слово ще не встигло нею зайнятися. "Пан Тадеуш" вийшов через 13 років після смерті Наполеона, справжня ж епопея наполеонівських воєн — "Війна і мир" Толстого — з'явилася лише в другій половині століття.
Часто література була байдужою до подій воістину великих, вона ніби не помічала їх. У ХУІІІ столітті у Франції інтерес до техніки, зростання ролі міщанства та його участі в інтелектуальному житті розширили межі мови, збагатили її новими словами, вдихнули свободу в побудову фраз, а література тим часом, вірна своїм канонам, не змінювалася, пригнічена всілякими забобонами, зруйнувати які вдалося лише романтизму. Але й цей останній, з'явившись у XIX столітті, не помітив, що є сучасником героїчної по-своєму епохи капіталізму. Світ боровся, йшли загарбницькі війни, поразки й тріумфи нового світу, світу праці й капіталу, а романтизм, глухий і сліпий до цього матеріалу, й далі співав свою власну пісню, яка була для нього цінніша за дійсність.
Сьогодні це ледве можна зрозуміти. Ми живемо в одну з тих епох, коли першість віддається сучасності, щодо цього наша епоха перевершує будь-яку з попередніх. Сучасна людина голосно про себе заявляє, вимагаючи місця в літературі, хоче туди втрапити якнайшвидше з усіма своїми особливостями, з турботами й надіями як окрема особа, як член сім'ї, суспільства, представник держави, хоче бути відбитою у літературі в дні миру й війни, в щасті й біді, в усіх класах, верствах, професіях, більше того, в усьому бродінні змін, перетворень, в усій рухливості того, що ще перебуває в становленні і ще може змінитись. Цю вируючу, мінливу магму багато письменників і критиків приймають як найцінніший матеріал для літератури.
За винятком лірики, яка в зітханні чи вигуку здатна зафіксувати найшвидкоплиннішу, найкоротшу миттєвість, усі інші літературні жанри, а особливо епопея і її наступник роман, обробляють матеріал історичний. Це невідворотна неминучість, її силу можна якось обмежити, проте уникнути зовсім неможливо. Тло, події, персонажі — все це в своєму розвитку буде передувати початку роботи письменника над книжкою, а отже, стосуватиметься минулого.
Одначе письменники ще точніше регулюють цю дистанцію в часі. Бо кожне явище, кожне усталене співвідношення перетворюється в справжній матеріал для літератури тільки тоді, коли він остаточно дозріє, оформиться і всілякі можливі зміни припадуть уже на наступну фазу. Передчуття цього процесу — справа творчої інституції, яка не раз виявлялася гострішою за дослідження істориків чи передбачень політиків. Звісно, не виключена можливість, що якийсь письменник з полум'яним серцем і проникливим поглядом може створити правдивий і могутній твір, грунтуючись лише на ферментації змін, що відбуваються, і змалювати поточний момент, як блискавка освітлює хаос бурі. Але для повної і зрілої картини треба мати перспективу. Ось чому письменники нерідко переносять свій авторський спостережний пункт далеко назад, щоб досліджувати нашу сучасність ніби від кореня. І вона розгортається перед очима читача поступово, неначе вилущується з кокона, в "Сазі про Форсайтів", у "Сім'ї Тібо" Мартена дю Гара, в "Людях доброї волі" Жюля Ромена, в "Хроніці сім'ї Паск'є" Дюамеля, у "Чарівній горі" Томаса Манна і в багатьох інших, хто заглиблювався в минуле, що передувало 1914 року, аби краще показати людей, події й ідеї нашого часу.