Можна знайти більше подібних, хоча й не таких яскравих прикладів, особливо у Франції, яка приголубила й зігріла безліч іноземців: ще в XIII столітті Брунетто Латіні обрав собі французьку мову через її "незрівнянну солодкість". Відтоді майже в кожному столітті ряди французьких письменників поповнюються чужоземцями, не кажучи вже про XVIII, коли вся Європа писала французькою. Всякого роду вигнанці, переслідувані, упосліджені приймали цю мову й нерідко досягали в ній досконалості. У Франції навіть існує премія для іноземців, які пишуть французькою, і щороку жюрі повторює одні й ті ж слова захвату письменникові-іноземцю за його знання й тонке відчуття французької мови. Патроном цих письменників міг би бути Жюльєн Грін, син англійця й американки, який не пише рідною мовою, хоча знає її з дитинства.
Ще більше, ніж знання про мову, її багатство, своєрідність і закони, у наш час занепало знання поетичних тропів і фігур. Тепер їх вживають несвідомо, наосліп, і цілком доречно припустити, що зараз немає автора, який був би здатен проаналізувати власний вірш або уривок прози, зазначаючи й точно називаючи вжиті в тексті риторичні фігури. Якби це зробити в його присутності, він був би приголомшений, як жінка над діжею з тістом, якби їй перелічити науковими термінами всі інгредієнти, введені нею до складу майбутнього хліба. А тим часом хліб вийшов, вийшов пишний, із золотистою шкоринкою. Якщо нема потреби знати хімію для випікання смачного хліба, можуть сказати письменники, так і знання риторики нікому не дасть поетичних крил.
Звісно, не варто згадувати про риторичну термінологію, вона пробуджує зрозумілу відразу, достоту так само як у нас волосся на голові стає сторч, коли ми натикаємося в граматиці на пишномовно-заплутані описи найпростіших фраз, схоластично обвішаних назвами й означеннями. Та й це колись не відлякувало письменників, і всі вони проходили школу риторики. Відтоді як риторика існує, тобто з V століття до н. е., літератори давнини, середніх віків і нового часу майже до порогу сучасності навчалися мистецтва слова не тільки на правилах і прикладах, але й на аналізі естетичної, емоційної та інтелектуальної сили впливу всілякого роду стилістичних "прийомів". Петрарка, наприклад, перераховує близько чотирьохсот метафор, якими розпоряджається письменник для висвітлення людської долі. Мимоволі пригадуються слова Гвідо Рені: "Мені відомі сто способів, як виразити в очах Марії Магдалини каяття й покору". Ми знаємо, ким був Гвідо Рені й ким був Петрарка. В художникові говорив цинізм ремесла і впевненість у своєму вмінні, поет же дозволив зазирнути в один із своїх трудових днів, присвячених реєстрації заяложених і тому непотрібних метафор.
Кожен письменник повинен час від часу провітрювати затхлу комірчину, де зберігаються полинялі словесні прикраси. Вони вперто кружляють навколо кожної фрази, тільки й чекають хвилини ослаблення уваги чи втоми, щоб "підвернутися під руку". Розмовна, повсякденна мова — це величезний гербарій метафор, у яких колись була своя весна, а тепер їх або не відрізниш від висловів найзвичайнісіньких, або злякаєшся їхньої немічності.
Метафора настільки увійшла в кров і плоть мови, що, якби її раптово забрати, люди перестали б розуміти одне одного. Ніжка стола, шийка глечика, головка цукру, ручка (будь-чого), гирло (тобто горло) річки, шийка пляшки, підніжжя гори — в подібних метафорах, образності яких тепер уже ніхто не відчуває, людське тіло наділило своїми частинами предмети, які не заслуговують антропоморфізації. Цей процес безперервний: досить тіні схожості і два предмети, дуже між собою віддалені, зливаються воєдино в слові. Індіанці одними й тими ж словами називають гілку, плече, промінь сонця, волосся і гриву. Ананас англійською мовою називається ріnе-аррlе, тобто яблуко сосни — в одному слові міститься ціла казка. Дієслово "ходити", здавалося б так тісно пов'язане з людиною, охопило собою майже все, що здатне рухатись. Пояснення цим процесам шукали в анімізмі, в первісній релігії, а вони пояснюються всього тільки економією при створенні нових слів. Метафора виручає словотворчість — без метафори словотворчість була б приречена на безперервне виробництво все нових і нових слів, що обтяжило б людську пам'ять неймовірним вантажем.
Але в людині, як творці мови, діє й ще щось, що можна було б назвати поетичним інстинктом. До того як людина заслужила собі арістотелівське визначення zoon politikon — суспільна тварина, вона вже давно доросла до права називатися zoon poietikon — поетична тварина. Чиє око підхопило вперше схожість між совою і певним станом людського духу й сміливою параболою закріпило навіки цю схожість у прикметнику "осовілий"? Чий знущальний сміх застиг назавжди в дієсловах "з'їжитись", "ощетинитись", "остовпіти"? Хто закріпив незвичні асоціації у висловах "кипіти гнівом", "тонко прясти", "вбити в голову" в їхньому переносному значенні? Хто злив в одне два почуттєвих сприйняття з різних сфер і заговорив про "в'їдливий голос", випередивши поетів, яким Рібо приписує володіння l'audition colorée — колірним слухом? Хто затримав у польоті журавля й наказав йому нахилитися над криницею? Ми про це ніколи не дізнаємося. До того як через непорозуміння в польській мові виник прикметник sçdziwy (сивий),це слово правильно звучало як szedziwy (вкритий інеєм) і старечу сиву голову уподібнювали до зимового дерева під інеєм. В польському слові zgryzota (прикрість, турбота) міститься дієслово gryzc (гризти), а в слові troska (турбота, хвилювання) — дієслово trzaskac (тріскати, вдаряти, ляскати). Бог, багатий, убогий, польське zboże (жито, зерно, збіжжя) складає ланцюг метафор, які зв'язують між собою небо, землю й людську долю.
Ще до того як з'явилися поети й повідали про болісні таємниці свого серця, невідомий геній поєднав у кількох мовах два поняття в одне слово: муку й пристрасть (passion, Leidenschaft) — і, неначе сікстинський Ієгова, одним помахом викликав з мороку великий світ людських почуттів.
У метафорах найглибше проявляється дух народу, вони найточніше передають різницю в мисленні й відчуванні рас і племен. Матерія — філософський термін — латиною означає дерево, деревина, будівельний ліс і є перекладом грецької hyle, точнісінько так само й по-французьки bois означає і ліс і деревину. Але те ж саме філософське поняття матерії індійська філософія передає зовсім іншою метафорою: словом, яке означає "поле". Із зіставлень цих двох слів можна було б почати історію двох різних світоглядів і культур.