ТАЄМНИЦІ РЕМЕСЛА
Існували далекі епохи, коли "йшли в поети", як тепер "йдуть у священики", подібність підсилюється ще й тим, що в далекі часи служба поета була безпосередньо пов'язана з релігією. Так було в школах еодів, куди вступали здібні юнаки, щоб навчатися мови поезії і віршування, знайомитися з освяченими традицією зворотами, порівняннями, епітетами, так було і в середньовічній Ірландії, де кандидати в барди вчилися поетичного мистецтва шість-сім років, або в школах старофранцузьких жонглерів, де під різками досвідчених майстрів вірша молоді люди, яких вабило до себе вільне життя вагантів (мандрівних співаків), вчилися лічити склади, переривати їх цезурою, добирати асонанси, навпомацки дошукуватись правил граматики, ще ніким не записаних, пізнавати героїв епопеї, яка створювалася віками. Але, за винятком цих нечастих випадків, школи письменницького мистецтва у власному розумінні слова ніколи не існувало, і, наскільки сама ідея про створення подібного навчального закладу викликає неприязнь, я міг пересвідчитись на власному досвіді, коли кілька років тому запропонував проект такої школи, мислячи її як секцію при Академії образотворчих мистецтв, або ж як спеціальну кафедру при університеті. Одразу ж з різних боків пролунали голоси протесту проти зазіхання на одвічну свободу розвитку майбутніх письменників.
Вільний розвиток письменників — це, звичайно, дуже твердо зміцнена традиція. Письменники завжди навчали себе самі. У них не було навіть і того, що мали живописці середньовіччя і Ренесансу: там учень працював під наглядом майстра, чистив пензлі, готував мольберт і полотно, йому доручали, поки він іще не дозрів для більш відповідальних завдань, виконання дрібних орнаментів, крізь замкову шпарину — якщо тільки майстер її не затуляв — він намагався підгледіти, як учитель чаклував, змішував фарби, огортаючи свої секрети таємницею, врешті, немов метелик, обсипаний квітковим пилком, відлітав у свій власний світ, де або поступово струшував з себе пилок — стиль і творчу манеру вчителя, або ж зберігав їм вірність до кінця. Письменники самі себе виховували, найчастіше їм доводилося це робити наперекір оточенню, з яким вони змушені були боротись уже за сам вибір своєї професії. Якщо свідчення про те, нібито батько Лафонтена бажав, щоб його син став поетом, правдиві, то цей гідний усілякої поваги батько є винятком. Овідій писав зовсім про інше — про одностайну думку всіх батьків — у тому розділі своєї поетичної автобіографії, де увічнено посвистування лози й скигління хлопчика, що готується стати поетом.
Та навіть якщо ніхто не заважає майбутньому письменникові йти обраним шляхом, ніхто не стане й посвячувати його в таємниці письменницького ремесла. Він повинен відкрити їх сам, добути власним розумінням, інстинктом, шукати дорогу навпомацки, відкривати невідомі стежки (звичайно, добре витоптані багатьма попередніми поколіннями), блукати в заростях і знову виходити на битий шлях, який веде до творчості й слави. Кому з літніх письменників не знайомий молодик, що несміливо заходить з набитою рукописами текою під пахвою, длубається в цій теці тремтячими руками, щоб видобути найкраще, найважливіше, у що вкладено надії? По-різному закінчуються такі візити: або взаємним розчаруванням, або — надзвичайно рідко, але як це буває добре! — радісним здивуванням, взаємною симпатією, дружбою.
Історію такого роду стосунків можна простежити протягом багатьох років у випадку з Еккерманом. Червневого дня 1823 року Еккерман з'явився до Гете і приніс свій рукопис. Старий пройда одразу зрозумів, що тут немає видатної письменницької індивідуальності, проте, не відмовляючи в порадах і заохоченні, навіть задаючи різні поетичні екзерсиси, прихилив до себе юнака на решту днів своїх і забезпечив йому поряд з собою безсмертя як авторові безцінних "Розмов з Гете", Еккерману ні на хвилину не довелося відмовлятися від власної творчості, і йому здавалося, що він дедалі впевненіше крокує вперед, коли насправді могутня воля олімпійця примушувала його йти за призначенням, яке вона сама для нього накреслила. Випадок з Еккерманом — найрідкісніший. Того червневого дня, коли він уперше з'явився до Гете, він був лише молодим подорожнім з рукописом під пахвою — символічним втіленням мандрівних нерозквітлих талантів. Більш сердечний і безкорисливий, ніж Гете, Леопольд Стафф не одному поетичному пташеняті допоміг навчитися літати, підтримавши його братнім словом та усмішкою, чим і зажив собі прихильність багатьох і самого Тувіма, який аж до смерті був вдячний йому.
Кожний письменник, особливо письменник маститий, був і є об'єктом паломництв, а пошта постійно доставляє йому листи й рукописи від молодих людей, що просять порад, вказівок, оцінки. Письменник часто опиняється в скруті: що робити? Або часу не вистачає, або — що набагато прикріше — річ виявиться не вартою уваги. Тим зворушливіші приклади уваги великих письменників до літераторів-початківців. Чехов давав їм у листах прекрасні докладні поради, цикл листів Райнера Марії Рільке "До молодого поета" — благородний приклад того, як зріла думка приходить на допомогу юнацькій недосвідченості. Такі листи часто мають далекосяжну дію, в них містяться найцінніші вказівки з техніки письменницького мистецтва. Проте немає ніяких підстав говорити тут про якусь систему, про істинну школу письменницької майстерності.
Єдиною справжньою школою навчання молодих письменників були поетики або стилістики, школи риторики у древніх, де розроблялися різноманітні теми, іноді гідні сенсаційних романів і похмурих драм, або читалися лекції з теорії — так навчали в XIX столітті, а у фрагментарній формі навчають і досі у вигляді вправ з композиції, віршування і, нарешті, в найскромнішій формі — задач з рідної мови. Якщо старовинні школи риторики справді займалися багатьма важливими питаннями письменницького мистецтва, то те, що лишилося від них, у наші дні не становить, як правило, для письменника великої цінності. Письменнику ні до чого так звані стилістики. Найчастіше їх складають сумлінні й нудні педанти, які знаходять задоволення в тому, що можуть під відповідними етикетками в спеціальних розділах розмістити всі засоби художньої експресії, всі прийоми стилю, які зустрічаються в літературі, на які вони дивляться мов на колекцію засохлих метеликів. У Франції зажив відомості Альбала, автор різних посібників про письменницьку майстерність, постать у мольєрівському дусі, яку так і бачиш у товаристві мсьє Журдена, незрівнянний Альбала, який намагався вносити стилістичні виправлення в прозу Проспера Меріме.