У Франції безліч відомостей про письменника оголошуються ще за його життя, хоча певна скромність при цьому все ж дотримується. Та вона миттю зникає одразу після його смерті. Тоді ніби проривається гребля і починається повінь книжок, нарисів, статей, у яких письменника роздягають догола: ви можете його побачити в домашній обстановці, за роботою, в подружній спальні, в товаристві друзів, під час подорожі, не будуть таємницею його любовні пригоди, почуєте його визнання, підслухані в розмовах, дізнаєтесь про його судження, хвороби, дивацтва. Що ж до його характеру, то немає такої найбільшої вади, якої б не осмілились явити.
Часто плітка бореться тут з правдою, і остання не завжди перемагає, трапляється, що така суперечка триває десятиліттями, втягуючи щоразу нових учасників, нових свідків або аохівних дослідників. Приклад Франції подіяв і на інші нації, за ним пішли стримані англійці, а в Америці письменників затьмарили кінозірки й боксери, і якщо таємниці особистого життя там і поважають, то лише тому, що мало хто ними цікавиться.
У Польщі інакше. Наші письменники мають вигляд урочистий і трохи скорботний, наче пам'ятники. Невідомий скульптор, що не забув на надгробку в Зволені про рукавички для Кохановського, виявився більш промовистим, ніж біографи поета. Якби не кілька сторінок Тшитеського, повнокровна постать Міколая Рея лишилася б для нас блідим привидом.
І нині сучасники, які знали наших великих письменників особисто, не надто квапляться розповідати про них. Повмирали всі, хто спілкувався з Прусом, і ця приваблива людина лишиться для нас назавжди замкнутою між двома датами, перша з яких, дата народження, супроводиться знаком запитання, бо вона є непевна, як у письменників давнини або середньовіччя.
Ще живий дехто з тих, хто близько знав Сенкевича, Жеромського — марно чекаємо ми їхніх розповідей. З почуттям глибокої вдячності були прийняті видані недавно юнацькі "Щоденники" Жеромського і присвячений Сенкевичу "Календар", яким професор Юліан Кшижановський розвіяв морок, що так довго оповивав особу й життя автора "Камо грядеши".
З неохотою описувати життя письменника у нас пов'язується забобонний страх — як би не образити його пам'ять. Без сумніву, це благородне почуття, але воно виглядало б іще піднесеніше, якби не змагалося з брехнею. Відомо, скільки втратила біографічна документація Міцкевича через пієтет його сина Владислава. Таку поштивість важко хвалити з усією відвертістю і без застережень: надто явно прозирає в ній бажання якомога швидше позбутися письменника, пославши його в безсмертя, а на землі задовольнятися його алегоричною подобою, яку так легко й зручно запам'ятати.
Якщо запитати самих письменників, їхні думки стосовно цього розійшлися б. Можна з певністю сказати, що більше виявилося б тих, хто проти безцеремонного копирсання в особистому житті. І не один з них завчасу вживав відповідних заходів і палив папери, які не повинні були вийти на яв. Але що може вчинити беззахисний покійник? Думка, що можна стати жертвою небажаної цікавості, не раз отруювала письменникам життя, підказувала суворі заборони в заповітах, викликала гострий протест.
Митці із заздрістю озиралися на письменників давнини: їм безцінну послугу зробив час, знищивши все, крім творів. В ідеальному становищі опинився Гомер: він настільки розчинився в своїх творах, що навіть факт його існування береться під сумнів.
Врешті хтось мусить написати історію літератури, де тільки плоди творчості йшли б низкою століть і поколінь, в атмосфері своєї епохи, без життєписів митців. Адже про "Нібелунгів" чи "Слово о полку Ігоревім" ми говорим як про літературні твори, не називаючи імен авторів. Вони нам невідомі, це вимушене мовчання, однак його ж можна розглядати і як метод у трактуванні літературних явищ. Ясна річ, це треба зробити талановито, що може здійснити дослідник з непересічкими здібностями. Але для нашої праці, тісно пов'язаної з психологією творчості, біографічний матеріал є найважливішим, і ми повинні бути вдячні всім, хто нам його постачає, і засуджувати тих, хто нехтує його і дає йому загинути.
МАЙСТЕРНЯ
У паперах Шопенгауера зберігся аркуш, розділений вертикальною рискою на дві частини, з одного боку написано: "Франкфурт", з другого: "Мангейм". У кожній з рубрик Шопенгауер старанно перелічив переваги і вади обох міст. Із завбачливістю мислителя, який не бажає покладатися на волю випадку і наражатись на несподіванки, він попередньо ретельно зважив, що йому знадобиться для вигод, розваг і роботи, і лише після цього оселився до кінця своїх днів у Франкфурті-на-Майні. Такий же завбачливий і у виборі дому, він міг би служити взірцем для всіх, зайнятих інтелектуальною працею, якби кожен з них мав відповідні кошти і міг забезпечити собі свободу вибору.
Письменники, особливо поети, віддають перевагу кочівному способу життя. Гомер за переказом постає перед нами з довгою патерицею мандрівного рапсода, Архілох — золотошукачем і воїном, Алкей — невтомним борцем за свободу, який іде у вигнання; це вони в найдавнішу епоху поезії відкривають перелік мандрівників, число яких з кожним століттям буде зростати. Мандрівки Данте, кочівництво Мольєра і Шекспіра, так як і численні роз'їзди Шеллі, бурхливі подорожі Байрона, переїзди з місця на місце Міцкевича, африканські пригоди Рембо,— все це належить до явищ дуже типових. На одного Альбера Самена, який прослужив багато років у державній скарбниці, припадає сто поетів, котрі аж до старості перебиралися з місця на місце, або ж, наслідуючи Верлена, так і не знайшли спокійного притулку. У часи, коли поетичне натхнення залежало від примхи багатого, поет не міг бути певен, чи буде в нього завтра дах над головою. Та навіть якщо не брати до уваги матеріальну залежність, все одно досить примх, несподіваних поривів, прагнення пригод і новизни, щоб меморіальні дошки з'явилися в усіх частинах світу на найнесподіваніших будинках, де поети проводили якийсь відтинок життя.
Перед письменником завжди стояло питання: село чи місто? Це питання виникло ще до появи сучасних міст-гігантів — Лондона, Нью-Йорка, Парижа, можливо, тільки стало гострішим через інтенсивність вуличного руху, шум моторів, кіптяву фабричних димарів і бензину. Для чутливих нервів місто завжди було неприємним. Гомінкі й задушливі Афіни, неспокійна й густонаселена Александрія, Рим майже з мільйонним населенням були анітрохи не кращі за середньовічні міста, що уявляються нам такими чарівними, а насправді мали усі недоліки, які тільки може мати велике скупчення людей на тісному просторі,— смердючі, засмічені, сповнені заразними хворобами. Душам, відірваним від марності цього світу, вони нагадували, що рай не був обнесений мурами й що замість вулиць у ньому були стежини серед квітучих садів.