— Тоді скажіть, будь ласка, — озвалася Аліса, — як мені туди зайти?
— Ваш стук мав би якийсь сенс, — провадив Жабун, не зважаючи на неї, — якби двері були між нами. Приміром, коли б ви постукали з того боку — я б вас, звичайно, випустив.
Кажучи так, він не переставав дивитися в небо.
Алісі це здалося жахливою нечемністю.
"Хоча, можливо, він і не винен, — сказала вона про себе. — Просто очі в нього майже на маківці. Але принаймні він міг би відповідати на запитання".
— То як мені туди зайти? — голосно повторила Аліса.
— Я тут сидітиму, — зауважив лакей, — аж до завтрього...
Тут двері розчахнулися, і звідти вилетів великий таріль — він бринів просто лакеєві в голову, але в останню мить тільки черкнув по носі й розбився об дерево в нього за плечима.
— ... а може, й до післязавтрього, — тим самісіньким тоном провадив лакей, мовби нічого й не сталося.
— Як же мені туди зайти? — ще голосніше повторила Аліса. [56]
— А це ще, знаєте, не вгадано, — сказав лакей, — чи вам взагалі треба туди заходити. Ось головне питання, чи не так?
Так, звичайно, — та тільки Аліса не любила, коли з нею розмовляли таким тоном.
"Це просто жахливо, — проказала вона сама до себе, — як вони всі тут люблять сперечатися!"
Лакей-Жабун, схоже, вирішив, що саме час повторити своє зауваження на інший лад.
— Я сидітиму тут, — сказав він, — вряди-годи, день у день...
— А що робити мені? — запитала Аліса.
— Що завгодно, — відповів Жабун і засвистав.
— Ет, що з ним балакати! — розпачливо подумала Аліса. — Він же дурний, аж світиться! — і вона штовхнула двері й переступила поріг.
У просторій кухні дим стояв аж під саму стелю. Посередині на триногому дзиґлику сиділа Герцогиня й чукикала немовля; кухарка схилилася над вогнищем і помішувала щось у величезному казані — з усього видно, юшку.
— Їхня юшка явно переперчена! — сказала Аліса сама до себе, чхаючи за кожним словом.
Навіть їхнє повітря — і те було переперчене. Чхала навіть Герцогиня; що ж до немовляти, то воно без угаву ревло і чхало, чхало і ревло. Не чхали в кухні лише двоє: кухарка та дебелий, з усмішкою від вуха до вуха, кіт, який сидів на припічку.
— Чи не сказали б ви мені ласкаво, — трохи боязко спитала Аліса, бо не була цілком певна, чи годилося їй озиватися першою, — чому ваш кіт такий дурносміх? [57]
— Бо він — чеширський!* — пояснила Герцогиня. — Ох ти ж порося!
Останнє слово пролунало так зненацька і з такою нестямною люттю, що Аліса аж підскочила. Проте вона зараз же збагнула, що це стосується не її, а немовляти, і, набравшись духу, повела далі:
— А я й не знала, що чеширські коти вміють сміятися.
— Коти із графства Чешир сміються на весь шир, — сказала Герцогиня. — Майже всі.
— Я таких котів ще не бачила, — чемно мовила Аліса, рада-радісінька, що розмова налагодилася.
— Ти ще багато чого не бачила, — сказала Герцогиня. — Це зрозуміло.
Алісі не дуже сподобався тон цього зауваження, і вона подумала, що не завадило б перевести розмову на щось інше. Поки вона підшукувала тему, кухарка зняла з вогню казан і заходилася шпурляти чим попало в Герцогиню та немовля. Першими полетіли кочерга зі щипцями, за ними градом посипалися блюдця, тарілки й полумиски, та Герцогиня і бровою не повела, хоч дещо в неї й поцілило; а немовля й доти ревма ревло, тож зрозуміти, болить йому від ударів чи ні, було неможливо.
— Ой, що ви робите? Схаменіться! Благаю! — кричала Аліса, підстрибуючи зі страху. — Ой, просто в ніс! Бідний носик!
У цю мить страхітливих розмірів баняк прохурчав так близько від немовляти, що ледь не відбив йому носа.
*3а часів Керрола часто казали: "посміхається, як чеширський кіт". Походження цієї приказки невідоме. Існують, проте, дві версії її походження. Згідно з першою, у графстві Чешир (де, до речі, народився Керрол) якийсь невідомий маляр малював над дверима таверн левів, які посміхалися. Згідно з другою, чеширським сирам колись надавали форму усміхнених котів.[58]
— Якби ніхто не пхав свого носа до чужого проса, — хрипким басом сказала Герцогиня, — земля крутилася б куди шпаркіше.
— Ну й що б це дало? — зауважила Аліса, рада похизуватися своїми знаннями. — Подумайте лишень, що сталося б із днем і ніччю. Земля оберталася б навколо осі швидше, ніж...
— До речі, про ніж! — сказала Герцогиня. — Відтяти їй голову!
Аліса тривожно глипнула на кухарку, але та пустила ці слова повз вуха і знай собі помішувала юшку.
Тож Аліса докінчила:
— ...ніж раз на добу, себто раз на двадцять чотири години... чи, може, на дванадцять?..
— О, дай мені спокій! — урвала її Герцогиня. — Зроду не терпіла арифметики!
Вона завела щось наче колискову і заходилася чукикати немовля, люто стрясаючи його наприкінці кожного рядка.
Бурчи, кричи на немовля*,
Лупи його, як чхає,
Що те чхання нам дошкуля,
Маля прекрасно знає...
Хор
(З участю кухарки та маляти):
Гу! Гу! Гу!
*Оригіналом для цієї пародії послужив вірш невідомого автора, основна думка якого криється в словах: "Плекай малесеньке дитя 3 любов'ю і терпінням".[59]
Співаючи другу строфу, Герцогиня не переставала несамовито трясти немовля, а воно, сердешне, так репетувало, що Алісі нелегко було розібрати слова:
Бурчу, кричу на немовля,
Луплю його, як чхає.
Нехай маля не дошкуля —
До перчику звикає!
Хор:
Гу!Гу!Гу!
— Тримай! — крикнула раптом Герцогиня до Аліси і швиргонула в неї немовлям. — Можеш трохи поняньчити, як маєш охоту! Мені пора збиратися до Королеви на крокет!
І вона хутко вийшла. Кухарка жбурнула їй навздогін сковороду, але, на диво, схибила.
Спіймати дитину виявилося не так просто: руки й ноги в того чудернацького створіннячка були розчепірені на всі боки ("Достоту, як у морської зірки", — подумала Аліса), а само воно пихтіло, як паровик, і без упину пручалося.
Нарешті вона знайшла належний спосіб укоськати немовля: скрутила його у вузол, міцно схопила за праве вушко та ліву ніжку (щоб не розкрутилося), і вийшла з ним на свіже повітря.
— Якщо його звідси не забрати, — подумала Аліса, — то вони напевне його приб'ють, — як не нині, то завтра. Було б злочинно його покинути, правда ж? [60]
Останні слова вона проказала вголос, і маля рохнуло їй у відповідь (чхати воно вже перестало)^.