Нагромаджуючи фразу на фразу, Микола Іванович у своїх листах писав про непевний стан свого здоров'я, скаржився на свої постійні недуги, говорив про потребу лікуватись.
Він писав лист за листом і в кожному наступному листі розписував, якнайдокладніше, свої хвороби. Він проголошував хворобу, щоб урятувати себе од шлюбу. Хворобою, вигаданою чи справжньою, в кожнім разі перебільшеною, він прикривав свій жах перед коханням.
У своїх листах до Аліни Костомаров ганьбив, плямував, зневажав себе. Він доводив Аліні: нечесно, мовляв, такому хворому, нездібному до шлюбного життя чоловікові як він, брати шлюб з молодою недосвідченою дівчиною, що не розуміє, який тягар вона приймає на себе через своє незнання чи великодушність.
Даремне! Аліна не розуміла його: він хворий, гаразд — вона піклуватиметься за нього. Вона буде коло нього, й він видужає. Він пише, що він нездібний до шлюбного життя, що це змінює? — вона його кохає! Вона не бачила жадних причин до розриву, жадних причин для драми. Ускладненість почуттів лишилась для неї неприступна.
Аліна губилася — в усьому, що коїлося, вона нічого не могла розібрати. Здавалося б усе просто: він кохає її, вона кохає його, перешкоди з боку матері усунено. Навіщо ж уся ця плутанина з недугою?
Що ніжніш і любовніш благала Аліна приїхати до Києва, то похмуріш ставав Микола Іванович. Історія їхнього кохання оберталась в тяжке безглуздя, якого не можна сприйняти.
З важким зідханням сідав Костомаров за стіл і брався за перо. Як довести Аліні, що він нездужає і що шлюб неможливий?
Неможливий!.. Неможливий!.. Неможливий!..
Микола Іванович хтів одного: щоб йому дали спокій, щоб Аліна не писала йому жадних листів і не турбувала його згадками про шлюб! Він був би радий, коли б їхнє листування припинилося зовсім. Йому здавалося, що єдина умова його спокою це — розірвати з Аліною.
Порвавши з нею, він почував би себе щасливим.
З новою поштою — новий лист! Леле! І тут те саме. Яка життьова катастрофа для млявої людини, коли його кохає молода уперта дівчина!..
Та зрештою, яка, власне, рація всього цього турботного листування і всіх цих прикрих і непотрібних розмов, коли немає найменшої сподіванки на те, щоб йому дали відпустку до Києва? Отже, навіщо даремне псувати собі настрій і нерви?
XVI
Події йшли своєю чергою. Алінине клопотання перед Дубельтом про відпустку для Костомарова мало успіх.
Якось одного разу, коли в Крагельських на ранковому візитному прийомі були гості, до вітальні ввійшов жандарський офіцер. Пані Крагельська поспішила запросити його до кабінету.
Побачивши жандарського офіцера, Аліна розхвилювалася, серце в неї заколотилося. Вона була близько до нестями.
Щоб не дати помітити гостям своєї розгубленої стурбованости, вона, попросивши пробачення, пішла геть до своєї кімнати.
Було ясно, жандар прийшов не випадково; він, поза сумнівом, прийшов у зв'язку з порушеною в III відділі справою. Аліна не сумнівалась у своїй гадці, що жандар приніс з собою до матері повідомлення від генерала Дубельта про так давно сподівану відпустку для Миколи Івановича.
Невже ж таки, нарешті, їй пощастило зламати всі перешкоди, що стали на путі до шлюбу з Миколою Івановичем, і вона матиме щастя після 5-літньої розлуки знов побачитись зі своїм нареченим?
Вона була не в собі від радости, від хвилювання, від тривоги... Вона тремтіла, ніби в гарячці.
У цей момент до Аліниної кімнати ввійшла пані Крагельська. Вона була схвильована не менше від дочки. Од хвилювання її голос переривався, вона говорила якимсь надірваним глухим голосом.
— Костомаров клопочеться про відпустку до Києва, щоб узяти шлюб з тобою, — сказала Аліні пані Крагельська, — та уряд перше, як відпустити його, бажає довідатись, чи ми з тобою згодні на це. Отже, від нас вимагають підписки. Я підписала, підпиши й ти.
Пані Крагельська дала Аліні перо й показала місце для підпису. Аліна підписала.
Коли мати вийшла з кімнати, щоб віддати підписаного папірця жандареві, Алінине хвилювання збільшилося. Вона чекала на бурю, що її прийдеться витримати від матері після від'їзду жандаря та всіх гостей. Та думка, що тепер уже не може бути сумнівів у близькому побаченні з Миколою Івановичем та в їхньому шлюбі, підбадьорювала її. Вона рішилась не сперечатись з матір'ю, заспокоювати її пестощами й проявами поваги.
— Тепер, — гадала Аліна, — з боку матері не може бути ані заборон, ані хитань; до Петербургу послано підписку від неї й мою про згоду на шлюб з Миколою Івановичем.
Пані Крагельська жадного слова не сказала Аліні після від'їзду гостей. Проти рокованого не підеш! Хай буде!
З тремтінням Аліна чекала приходу М. І. Стемпківсь-кої, яку то звістку принесе їй новий лист від Миколи Івановича.
Листа не було!.. Гадалось; — напише з Уманя, куди збирався Микола Іванович їхати лікуватись. Минали дні, листа знов таки не було.
Минуло й літо, що його прожила Аліна, гостюючи в Софії Карлівни Каленіус, в селі в тридцяти верстах під Києвом, але від Миколи Івановича не приходило жадної звістки. Цілковита невідомість нервувала Аліну.
305
Марія Іванівна Стемпківська, приходячи до Крагельських, висловлювала свій жаль, що листів з Саратова немає, намагалась заспокоїти Аліну думкою, що листи
Микола Іванович обурювався з Аліниного поводження. Хвилювався до крику! Лютувався! стомлене обличчя і не мати можливости щось змінити.
За деякий час вона й зовсім кинула ходити до Крагельських.
Алінині листи й Алінина впертість дратували Костомарова. Хто її просив звертатись до Дубельта й клопотатись перед III відділом про відпустку? Настирлива, неспокійна, зіпсована дівчинка! Коли б вони, справді, побралися, вона обернула б їхнє родиннежиття в справжнє пекло.
Микола Іванович обурювався з Аліниного поводження. Хвилювався до крику! Лютувався!
Кінець-кінцем, що потрібно від нього цій дівчині? Навіщо вона в'язне до нього, коли він не хоче ані їхати, ані брати шлюбу? Навіщо вона пише йому ці листи? Що їй треба від нього — змученої, знервованої, вибитої з колії людини? Навіщо вона настоює на їхньому шлюбі, коли він не раз і не два, одверто й недвозначно за різними приводами відмовлявся від шлюбу?