X
Історія геранного канаркового кохання ускладняється новими непередбаченими обставинами. Клітку з канаркою, що висить над роялем, і герань, що прикрашає вікно, несподівано закриває широка спина квартального в віцмундирі з червоним коміром і зі шпагою на боці. Герань, канарка, рояль, виписаний для Аліни з Відня, обертаються в примари сна. Ідилія зникає.
6 квітня Аліна з матір'ю та Тетяною Петрівною вирушили в путь.
Про видачу їм пашпортів київський губернатор 1.1. Фундуклей своєчасно повідомив III відділ:
До III відділу власної його Імператорської Велич-ности Канцелярії.
Маю за честь повідомити III Відділ власної Його Імператорської Величности Канцелярії, що від мене видано паспорти на проїзд до Санкт-Петербургу, на 6 місяців, мешканцям м. Києва, вдові Капітана Тетяні Костомаровій та дружині колежського Асесора Анелі Мазуровій з дочкою Аліною Крагельською.
Губернатор Фундуклей. 4 квітня 1847 року. No 7315, Київ.
Весняна повідь та переправа через Дніпро дубом з екіпажем та кіньми, що неспокійно переносили коливання човна на хвилях, жахали пані Крагельську. їй увесь час здавалося, що коні, які іржали й тупотіли, ось-ось оскаженіють, вирвуться з рук фурмана й потопчуть усіх.
Нервовий її стан передавався іншим, що вкупі з ними переїздили на той беріг. На дубі залунали гістерики й плач.
Нарешті, дісталися на той беріг.
Новим шосе вони швидко доїхали до першої поштової станції — Броварів.
Під'їжджаючи до Броварів, коло самого станційного ґанку вони побачили візка, в який спішно запрягали трійку коней. Кремезний, маненький чоловічок, перевалюючись з боку на бік, блукав коло візка в супроводі двох жандарів.
— Ось ще один заарештований, — мимоволі скрикнула Аліна.
Тетяна Петрівна додала:
— Тарас Григорович Шевченко...
Аліна знала Шевченка з його "Кобзаря". Микола Іванович читав їй напам'ять Тарасові твори, але в обличчя їй ніколи не доводилося бачити поета, й тут вона зустрілась з ним уперше.
Шевченка під час арештів не було в Києві. Він гостював в Седньові у Лизогубів і, нічого не підозріваючи, 3 квітня вирушив до Києва. Він поспішав на весілля і другого дня надвечір був уже під Києвом. Щоб не затримуватись і не спізнитись, на останній станції Тарас Григорович переодягся в фрак і одяг білу краватку. Поголений і урочистий, він з порону збирався відразу їхати на приміщення нареченого. Та тільки порон спинився коло берега, як його заарештували й повезли просто до київського губернатора 1.1. Фундуклея.
Парадне вбрання поета здивувало губернатора, й він запитав:
— Що це ви, Тарасе Григоровичу, в фраці й білій краватці?
— Та це я боярином на весілля Костомарова, — відповів поет.
— Ну, — посміхнувся губернатор, — куди жениха, туди й боярина повезуть.
Чи почув Тарас голос Тетяни Петрівни, чи пізнав її й Хому, але він підійшов до їхнього екіпажу й з сльозою, що мимоволі з'явилася на сірих його очах, схвильований і зворушений, зламаним голосом сказав:
— Оце ж бідна Миколина мати, а це, мабуть, молодесенька дружинонька його?! Ой, лихо! Лихо, тяжке, тяжке! Горенько матерям і дівчині.
Він зняв шапку й поцілувався з усіма. Розмовляючи, він зберігав простий селянський звичай і селянську ласкаву манеру говорити з якоюсь особливою ніжною жалістю.
Йому хтілося втішити жінок і заспокоїти їх. Він не сумував за себе. Він сам.
— А Миколи мені жалко, — додав Тарас, — жалко мені Миколи, бо в нього є мати й дружинонька й він нічого не винен, хіба те тільки, що зі мною побратався! Прости мене, матінько, і не клени.
Це була зустріч на мить, бо вже підходив до них жандар, нагадуючи Тарасові, що треба прощатись і сідати до візка.
Ще декілька слів: востаннє, може, назавжди? Хто знає, яка їх чекає доля.
Він знов поцілувався з усіма, сівзжандарями в візок, кур'єрські коні підхопили візка, фурман свиснув, гукнув — і не довго довелося бачити жінкам візка, з незграбною Тарасовою постаттю. Він високо підняв свою шапку над головою й махав нею, вітаючи.
За Тарасом Григоровичем вирушили в путь Крагельські.
Тисячу верстов вони проїхали Глейким, глинкуватим ґрунтом, що ледве почав відтавати після зими, червонуватою рідотою, через яку колеса екіпажу в'язли в глибокому шарі густої глини, що лежав на помості з товстих обаполів, покладених впоперек шляху. Екіпаж прорізав цей шар глини й з глухим гупання стрибав на обаполах. Важко уявити, як їх трясло: їх підкидало особливо, коли вони тятися вгору абож з'їжджали згори; тоді здавалося, що вони їдуть приступцями східців. Без цих обаполів глибока й Глейка глинкувата трясовина зассала б і коні, і екіпаж, і мандрівників. Змучені коні в таких місцях ішли повільною ходою.
На кожній станції вони примушені були сходити з екіпажу, щоб хоч трохи дати спочинок натомленому, розбитому від важкої дороги тілу.
На ночівлю вони спинялися тільки тоді, коли пітьма перешкоджала бачити шлях: вони боялися перекинутись, і переламати екіпаж і свої кості.
Вони спали на твердих станційних диванах абож дрімали в коливанні тряского візка. Не спали, а поринали в якесь півсонне забуття, що не давало спочинку. Межі стерто, й важко сказати, де кінчалася дійсність і де починалася маячня безсонних ночей на поштових станціях, маячня розпуття, річок, що розлилися, і лісових шляхів, що розтанули й перетворилися в багно й болото. Здавалось, не дійсність, а сон. Коли й дійсність, то надто вже важка, як нічний кошмар.
Тисяча верстов невідомої путі — тисяча верстов жаху перед невідомим, тисяча верстов безсоння і втоми.
... Безмежний віковий суворий ліс ніколи не кінчиться. Вогкий туман сивими примарами, химерними привидами коливається в лісовій багнистій далечині. Чи це привиділося вві сні, чи це так і є, чи це тільки музичне згучання Лістового "Лісового царя", що на мить примріялось в баладній вигаданості фантасмагорічних небажаних снів?
Чути важке тупотіння коня. Ritter reit! Ritter reit! Ritter reit! Чорний лицар на чорному коні в крицевій зброї везе на руках маненьку хвору дитинку.
Бідна мала дитинка тремтить і скрикує на руках у лицаря: її лякають лісові потворі, жахливі привиди лісових багнистих трясовин; у неї холоне тільце, никне голова, витягується шия, в переляканих очах стигне жах.