— Ви, — звертається Куліш до Костомарова, — так швидко вражаєте душу народу українського "історичними правилами", ніби для чудес Божих є правила (а чому ж не здійснитися божественним чудесам там, де єсть душі божественні?).
Поділу Вашого народів на обрані та необрані я не приймаю і боюсь, щоб Ви не зайшли з таким поглядом на історію в глибоку темряву... Благодать Божа всім дарована, і в кожному народі муж світлого розуму й чистої волі може багато зробити для його чести й майбутньої могутности (моральної абож матеріяльної). До цього часу їх на Україні з'являлося мало. Усі наші кращі уми звертали свою діяльність на користь своєї родини, на невірно зрозуміле врятування своєї душі, на науку, одірвану од течії сьогочасного життя; тепер тільки, саме тепер, коли Ви розкрили рота, щоб сказати з катедри: "Душа цього народу нікчемна", найпалкіші почуття українських діячів зосереджуються на народі. Лайте низькість представників його, але не називайте нікчемною його душу. Це непробачене блюзнірство. Дивіться — од Сагайдачного, що піклувався ствердити освіту в батьківщині, до Хмельницького — яким являвся нарід український.
І це Ви, Миколо Івановичу, можете говорити ці жахливі слова: "Я не обвинувачую тих, що холодні до свого рідного. Людина прагне кращого, а чуже краще". Ні, у Вас засохла жива струна, без якої ніколи не буде гармонії в вищих учених і поетичних діях. Я обвинувачую суворо І вчити не бути холодним до свого означає те саме, що й казати мерцеві: воскресни!.. Коли чуже краще (в чому й я згоден), то чи слід з того, що наше нічого не варте, не варте зусиль цілого життя таких нікчемних істот, як одна людина сама по собі?
IX
Тим часом у Крагельських прискореним темпом готувались до шлюбу.
Анеля Устинівна, Алінина мати, заклопотано турбувалася, що вони не встигнуть з віном, і частенько нарікала на надто близький час шлюбу.
Від ранку до обіду вона їздила по крамницях, закуповуючи й замовляючи все, що тільки можна було замовити й закупити. Вона перекидала гори краму для того, щоб вибрати якусь дрібницю, без якої не можна було закінчити вбрання. Вона почувала себе в своїй тарілці і хоч знемагала від усієї цієї щоденної й цілоденної метушні, але всередині почувала себе задоволеною і спокійною: віно її дочки вийде найкраще.
Сама графиня Меліно, роздивляючись білизну, з подивом запитувала:
— Яке тонке бездоганне полотно! Де ви могли його дістати? Невже це справжні валенсьєнські мережива?
Вечорами до Крагельських з'являлися хутрівники, кравчихи, шевці, модистки й навіть черевичники, бо за тих часів у Києві не було крамниць, де замовляли взуття, а було в продажу тільки взуття готове, привезене з Москви, з Варшави, і, коли привезене взуття не приходилося на ногу, то треба було замовляти в спеціяльних рекомендованих черевичників, що працювали в себе вдома.
Миколі Івановичу не подобалися всі ці клопоти йуся ця суєта.
Він не розумів і питав:
— Навіщо це все робити за один раз, а не в міру потреби? Хіба обов'язково замовляти одразу двадцять пар черевиків, коли їх можна придбати кожного разу, коли вони знадобляться?
А Аліна його лякала:
— Мамуся ніяк не встигне впоратися з віном до Фоминого тижня. Аж ніяк! Отже, небути нашому весіллю на червоній горці, доведеться відкласти.
Микола Іванович, відповідаючи, сердився.
— Прошу! Весілля відбудеться на Фоминому тижні, як умовлено. Хай мама готує все це для Стефанії, а ми зробимо все, що треба, за кордоном. Сподіваюсь, що мене відрядять за кордон в наукову командировку років на два. Ми там працюватимемо: я науково, а моя Аліна студіюватиме теорію музики в Віденській консерваторії.
Вечірні переговори з майстрами не тільки не заважали нареченим, а, навпаки, сприяли тому, що Аліна й Микола Іванович могли лишатись удвох насамоті й їм ніхто не перешкоджав мріяти: Миколі Івановичу про закордонні знайомства з Ганкою, Шафариком, про Прагу, Берлін, Мюнхен, про закордонні книгозбірні, музеї, архіви; Аліні про Відень, консерваторію і Ліста.
Принадна мрія прожити два роки за кордоном була звичайною темою їхніх розмов. Перед Аліною і Миколою Івановичем розкривалися найширші перспективи й можливості. Жити вдвох, тільки вдвох і працювати. Як чудесно! Уся безмежність всесвіту здавалась їм тоді радісною, світлою і досяжною.
Прийшов Великдень! Весна року 1847 була рання. Кінець березня був такий теплий, що можна було ходити в самих сурдутах.
З ґалерії нового тількищо відбудованого будинка, коло Андріївської церкви, в якому оселився перед шлюбом Микола Іванович, перейшовши сюди з Рейтарської вулиці, одкривався чудовий краєвид: перед будинком горбики, порослі ніжною першою травою, внизу розстилався Поділ, далі — світла смуга Дніпра, а за нею широка панорама лук і лісів. Дніпро починав розпливатись, і далекий обрій синів безкраїм морем.
У п'ятницю на великодньому тижні Костомаров був з останньою перед весіллям візитою у Крагельських.
Аліна, як звичайно, зустріла його в вітальні.
Бажаючи пожартувати, вона ставала на стільця за вхідними дверима й звідтіля вітала Миколу Івановича несподіваним: "Ау!.."
Того вечора Микола Іванович був чогось трохи сумний і невеселий. Аліна зауважила йому це і, жартуючи, сказала йому:
— Отже, чи не відкласти нашого весілля до канікул? Тоді одразу поїдемо просто за кордон абож на хутір, за Дніпро.
— Крий Боже, відкладати! Не кажи цього й жартома! — відповів Костомаров.
— А чому сидиш похнюпившись? Що за сумування таке? Заберу обручку!..
Пустуючи, як безтурботна дитинка, Аліна почала здіймати з руки Миколи Івановича обручку, а він, захищаючи обручку од Аліни, зняв з своєї руки іншого персня, одяг його Аліні на руку й сказав:
— Оцього персня можу тобі віддати! Сховай його в себе; хай у мене лишається сама тільки обручка.
— Що це за така "пам'ятка" напередодні шлюбу? Не хочу я цього персня з любими тобі іменами святих. Носи сам.
Це був золотий пласкуватий перстень з матовими рубчиками, що нагадував персні св. Варвари з Київського Михайлівського манастиря — той самий перстень з ім'ям Кирила й Методія, що ними в ознаку містичних заручень на служіння Визволенню й Волі обмінялися між собою братчики.