Самозванець живе двоїстим, зміненим життям, говорить не свої слова й запозичає чужі думки. Він поєднує своє "я" з чужим, подвоює себе, зрікається свого, щоб діяти в ім'я іншого.
Костомарова приваблювала ця психологія подвоєного й ототожненого "я", ця гра в машкари, ці героїчні галюцинації, перенесені в життя і здійснені в величних зворушеннях мас.
Костомаров ніколи не був собою. Він ніколи не був певен, що, висловивши свою думку, він за годину не обстоюватиме протилежної.
Є люди, що намагаються йти проти течії, проти загальних думок, що обстоюють свої думки, протиставляючи їх загальнопоширеним. Костомаров був сміливіший: він волів не згоджуватися з самим собою. Він спростовував сам себе, сперечався з собою, виступав проти себе.
Можливо, що не згоджуватись з собою є найкраща запорука дійти істини.
Читавши польську історію, він захоплювався нею й засвоював польський погляд на події. Він вказував на історичну неминучість і виправдовував польських магнатів, що пригнічували українське селянство.
Читавши історію України Кониського, він проклинав поляків за їхнє знущання з українського люду посполитого, й перше питання, яке він кинув Посаді, що якось завітав до нього, було:
— Чому Хмельницький, взявши Варшаву, не вирізав усіх поляків?
Серце Костомарова було приступне почуттю обурення і помсти.
Або він заглиблювався в читання Св. Письма і починав проповідувати покору й смиренність.
Він був розгублений і неуважний не тільки щодо свого поводження, але й щодо своїх поглядів. Його непослідовність, його суперечливість, його двоїстість кидались у вічі кожному.
Ю.Андрузький про Костомарова свідчив:
— Він часто говорив, а діяв кволо, ніби завжди змагався з якоюсь думкою, противною його власному напрямкові.
Можливо, що Костомаров в Атенах був би Перікле-сом, в Римі — Брутом, у Московській Русі XVII в. — Стенькою Разіним, але в Миколаївській Росії він був тільки шкільним учителем, професором, анахоретом, замкненим на самоті з нездійсненими думками в свойому заставленому книжками кабінеті.
Його політична акція — пасивність професора й ученого. Його революційність не виходить за межі його ад'юнктства в Київському Св. Володимира університеті. Що може бути безпечніш професорського льояльного й доброприхильного опозиціонерства? Його посада — його ідеологія. Стенька Разін, що бешкетуючи розбиває материну улюблену чашку.
Для Шевченка усе було просто, зрозуміло й вирішено. Хмельницький зрадник, Мазепа — ідеал. Хмельницький, запроданець Московщини, зрадив Україну; Мазепа змагався за її незалежність.
Шевченко, говорячи це, висловлювався нецензурно. Свої оцінки він аргументував лайкою. Проти такого способу захищати свої думки не приходиться заперечувати: лайка сама в собі має силу доказу, вона імпонує.
Костомаров, противно Шевченкові, був людина м'якої й лагідної вдачі. Він кричав, але він не лаявся й не любив, щоб при ньому лаялися. Він додержував об'єктивности. В свої погляди він ніколи не вносив елементів особистої симпатії абож антипатії, як це, приміром, робив Шевченко. Свої твердження він аргументував прикладами з історії, бо як відомо, нема нічого певнішого від історично доведених фактів.
Та, власне кажучи, сумлінним людям з розвиненим почуттям об'єктивности слід утримуватись доводити свої думки, бо такі люди завжди стоять перед небезпекою в наведених доказах знайти аргументи проти своїх власних, тількищо висловлених тверджень.
Костомаров належав до таких перебільшено сумлінних людей. Він посилався на той або інший історичний приклад і аналізував його, але, аналізуючи його, він часто доходив зовсім інших непередбачених висновків і наведеним фактом спростовував своє попереднє твердження.
— Він, — казав про Костомарова Ю. Андрузький, — звичайно намагався історією доводити свої міркування і часто послабляв їх, судячи за фактами.
В кожній істині він умів розкрити її протилежний сенс. Звідсіля, певне, і його хитання, його нерішучість, що так дратувала Куліша.
— Сідуха! — казав Куліш про Костомарова.
Отже, на слова Тарасові, що нарікав на Хмельницького й вихваляв Мазепу, Костомаров відповідав: / так, і ні!.. Прихильник Хмельницького Костомаров бачив негативне в Хмельницькому й чесноти в Мазепі.
Ватажок Кирило-методіївського товариства, керівник національно-політичної організації, він не мав ані певно окреслених ідеалів, ані точно визначеної національної лінії. Більше, він не визнавав себе навіть за українця.
Коли треба вибирати між чужим і рідним, він вибере чуже як краще.
— Я, — казав Костомаров Кулішеві, — не обвинувачую тих, що холодні до свого рідного. Людина прагне
кращого, а чуже краще.
Своє гуманітарне співчуття до пригнічених, соціяль-но-скривджених кляс він відмежовує од національної самосвідомости Куліша та інших.
Тільки з гуманітарної ідеї він, людина без батьківщини, обертається між українцями. В Англії він співчуватиме ірляндцям, в Германії лужичанам, в Австрії іліризму, в Туреччині грекам. Його національні симпатії підказала сентиментальність та чуле серце.
— Навіщо, — звертався Куліш до Костомарова, — навіщо ви кажете, що ви не українець. Що тільки з гуманітарної ідеї ви обертаєтесь між нами?
У Куліша гієратичне почуття своєї національної обраности.
— Ми, — каже Куліш, свідомий свого національного священства, — ми даємо вам право громадянства. До того ж, ваша мати українка. Я не можу вас любити так, як люблю, коли вважаю за українця. Чиж можна ж таки одкидати це таке коштовне для нас ім'я?
Людина неґацій і відмовлень, хитань і непевностей, сумнівів і скептичних реплік, Костомаров, курс лекцій, читаний року 1846-47 в Університеті, викладав у такому дусі, що повинен був зовсім не сподобатись українофілам, а особливо Кулішеві, авторові "Повісти про український нарід".
— Гірка, нікчемна доля України походить з нікчем-ности душі народу! — казав Костомаров.
Україна надто слабка, надто безсила. Такою вона була колись, такою вона лишилась зараз.
Учителюючи в Рівному, Костомаров їздив одвідати Берестечко, місця, пов'язані з Хмельниччиною.
В корчмі, де вони спинилися з приятелем, їхні розмови підслухував становий пристав, — чи не почує, бува, чого протизаконного. Потім, у мундирі з червоним коміром, при шпазі збоку, він з'явився до Костомарова, вимагаючи пашпортів і допитуючись, чи не польські вони емісари, з тим, щоб у разі чого заарештувати їх.