Цю гірку істину незабаром збагнув і її син. Застудившись під час зливи, мати Ісорі померла. Як не благав хлопчик богиню щастя – Лакшмі, вона лишалась байдужою до його молитов! І з батьком трапилося лихо – покалічив старий руку, немічним став. А на роботу йшов. Та не зміг стерпіти наруги старий таміл: якось рубонув тесаком білого господаря. Андаманські острови – каторга, про яку ходили жахливі чутки. Туди на вічне поселення й заслали старого Джаймангалсина. Відтоді Ісорі не бачив свого батька. Певне, помер на Андаманах.
Розійшлися межи людьми брати й сестри маленького Ісорі. А сам він пішов у сусіднє поселення – слугувати раджі. Довго прислуговував сирота… Виріс гарний, стрункий, мов тростина. І сила в руках дзвеніла, і голова світла – нівроку: тож може й кращою доля була б у сина, ніж у батька. Тільки, певно, якесь прокляття тяжіло над родом Джаймангалсинів. Старша сестра Ісорі втонула у річці, брат помер від укусу змії, а ще одного, двадцятирічного, забили на чужині. Злий дух – ракшас – не минув і його, Ісорі. Хвороба підточила, як підточує терміт ізсередини дерева, здоров’я хлопця. Сільський знахар, до якого звернувся Ісорі, сказав, що допомогти безсилий – сухоти.
І вже смерті чекав завжди такий життєлюбний Ісорі.
– От що, хлопче, – сказав йому бідний Саньясі, який навіть циновки не мав у домі, хоч був він чи не найбагатшим, бо знав не одну таємницю природи: як змій заклинати, як з тіла хворобу вигнати. – От що, хлопче… Ти бачив, як вітер пальму згинає?
Здивувавсь Ісорі запитанню, але відповів мудрецю:
– Бачив. Та що з того?!
– А те, що пальма, здається, уже ніколи не зможе підвестися, виструнчитись. Але мине рік-другий – і потягнеться до сонця її верхів’я. Отак і людина – усе здатна перемогти, побороти, якщо душа її не ущербиться.
Багато ще розповідав Саньясі про терпеливість Шіви, покровителя тих, хто не піддається недугам.
– Шіва знав тридцять три мільйони способів, як з тіла злого духа вигнати, а м’язи життєдайною силою сповнити. А нам, смертним, досить і частки того, чим володів всемогутній. Ми теж наблизимось до його духу…
За порадою Саньясі, Ісорі почав вивчати суворе вчення йогів.
В Індії це не така вже й дивина, але тільки той опанує ним, хто щиро вірить у його чудодійність, ні на крок не відступає від задуманого. Загартування, суворий режим – ось що головне. Якщо сон – то хоч грім грими, а лягати слід завжди і за будь-яких обставин вчасно і з думкою, що спочинок принесе полегкість, а після пробудження очікує радість; їсти треба, зосереджуючись на єдиному: їжа надає сили й бадьорості.
Той, хто прирік себе на цей аскетизм, повинен відмовитись од багатьох життєвих спокус.
Як один день, пролетіли літа. Бездоганно викінченими стали рухи колись кволого Ісорі. І – о, диво! – тіло налилося могутньою силою. Знову з’явилась горда постава, впевнені і вправні рухи. Тепер він легко міг піднімати важкі тягарі, пробігати десятки кілометрів і не стомлюватися, працювати, не відчуваючи втоми. Він став дитям Природи, і Природа влила в нього свою життєдайну снагу.
Та нелегкий шлях людини серед людей! Коли обступить зло, матінка-природа безсила допомогти.
За тридев’ять земель занесла доля сімнадцятирічного хлопця – аж на Мадагаскар. Потім був Маврікій. Хоч і кажуть, що дерево не може без коріння, проте Ісорі вже сорок років як живе на цій неласкавій землі.
Та щастя обминуло поріг убогої хатини. Як тільки не заробляв він на хліб насущний! Був вантажником, землекопом, працював на цукроварні. Але і тоді щодня, щомиті залишався Ісорі вірним вченню йоги: не менше шести годин на добу робив йогівські вправи.
Про Джаймангалсина пішла слава по острову. Говорили як про загадкового чудодія, що здатен творити неймовірне з своїм тілом.
Вчення йоги – святе вчення. Так стверджує старовинне писання. Так думає і він, Ісорі. А проте покривив якось душею – на поталу натовпу виставив таємниці, здобуті копіткою працею.
Ось як це сталося. Коли господар звільнив Ісорі з цукроварні, йог надовго зостався без роботи. А на Маврікії дістати роботу – ой як нелегко. У Ісорі четверо осиротілих дітей – дружина під час пожежі на цукроварні згоріла. Саме тоді завітав до нього один чоловік. Почав він з того, що, мовляв, багато чував про Ісорі. А на закінчення запропонував виступати перед публікою – блазнем, значить, стати!
Ісорі прийняв ганебну умову – погодився виступати на арені!.. Лягав на цвяхи, на нього клали дошки і потім по них проїжджала автомашина. Всмоктував у себе десятки метрів тканини; зубами піднімав штанги. Звичайнісінький факір. В душі зневажав і засуджував себе за це гендлярство.
– Ну, а потім облишив це, – закінчуючи оповідь, мовив Ісорі. – Тепер – сторож на винарні. Та як і раніше вдосконалюю тіло й душу.
– Душу? – здивувавсь я.
– Так, душу, – відповів йог. – Великий Шіва вчив: щоб дійти глибинних таємниць життя, воєдино злитись із всеосяжним світовим духом, що панує над нами, треба не тільки гартувати тіло, а й душу.
– Як же це зробити?
– О, тут багато способів, – відповів. – Один з них зветься бхакти– і раджа-йога. Той, хто займається йогою, послідовно повинен дотримуватися цих вимог: володіти самонавіюванням, уміти виключатись із навколишнього середовища, зосереджуючи свій внутрішній зір на тій чи іншій думці.
– Підійди-но сюди, Сомінаден! – звернувся він до свого помічника.
Хлопець підійшов. Потім сів на циновку, підібгавши ноги. Кілька разів лівою, потім правою ніздрею втягнув повітря. Ісорі подав кухоль, повний води. Сомінаден носом за кілька хвилин "висмоктав" воду.
– Це зветься неті, – розтлумачив йог. – Разом з водою і повітрям в організм попадав прана.
– Вода і повітря, тобто? – спитав я.
– Ні, не вода і не повітря, – заперечив Ісорі, – а прана – дух, що надає сили.
Містика; майнула думка; Ісорі, певне, прочитав по виразу очей мої думки і заходився пояснювати, як то прана надає сил людині.
Звичайно, він поганий вчитель, а може, я тугодум, бо з усього зрозумів єдине: що прана – елексир життя.
– Прана не піде на користь, – вів далі Ісорі, – якщо людина не вірить у її чудодійні властивості. Треба змусити себе думати так, як ти хочеш, а не як само думається.