У мене вже повен картуз. Я нанижу їх на нитку, вийде гарне намисто. Комусь подарую або ні, залишу собі, щоб нагадувало мені острів в океані, оцей берег, цей день, коли я був молодий і щасливий…
Ми йшли на схід, де гніздяться велетенські черепахи. Валунів поменшало, чагарників не стрічали теж, а піщані, розкинуті довкола дюни зверху ніби хто стесав, утворивши широке, нахилене до води плато. За кілька кроків од берега височіла схожа на невелику домну циліндрична споруда. Вона складалася з двох чанів, з’єднаних між собою трубою-змійовиком, під одним тліли дрова. Каро поворушив жар – і вогонь у печі спалахнув, а в чан, що стояв осторонь, закапала вода. З допомогою цього пристрою остров’яни морську воду перегонили на прісну. Природних криниць на Тромлені немає, і воду доводиться добувати штучно або збирати дощову… От і нам, зайшлим подорожанам, втамувала вона спрагу, ця несмачна, але мокра водиця.
Ще з півмилі, запевнив остров’янин, і він покаже черепах. Але йти ставало дедалі важче: зібрані каурі відтягували кишені, повно їх було і за пазухою. А на березі були кращі й кращі черепашки – як їх не взяти! Бачу, Петраченко раз по раз нахиляється, бігаючи з місця на місце. Потім зупинився, пригорщами сипле черепашки собі за сорочку.
– Що там? – запитую.
– Золоте дно, – каже хлопець і раптом: – А-а-ай!!
Петраченко горланить, рве на собі сорочку. За мить на ньому висіло саме лахміття. Стоїть оторопілий.
– Яка муха тебе вкусила?
– Не муха, брате, – каже, – а краб.
Ось воно що! Серед черепашок, що їх набрав Петраченко, були й такі, в яких поселилися раки-пустельники. Підступні створіння! Прикинувшсь неживими, рачки, коли все вгомониться, наполовину висуваються із свого перламутрового будиночка і боляче щипаються.
Після заходу на Мальдівські острови в рундуку моєї каюти, який хлопці охрестили піратським сундуком, чого тільки не було! Я поскладав туди всі свої знахідки: висушені морські зірки, іскристо білі корали і, звичайно, найрізноманітніші черепашки. Вони й не давали мені спати. Тільки-но заплющу очі, як між перебірками починає щось шарудіти. Увімкну світло – знову тиша. Так тривало кілька ночей. Та якось уранці мені стало зрозуміло що й до чого. Прокинувся я від різкого болю – мене щось щипало. А коли відкинув ковдру, побачив: до моєї постелі з відчиненого рундука залізло кілька злодійкуватих крабів.
З тих пір я обминаю їх десятою дорогою! Петраченко зрозумів це лише тепер.
Від води в глиб острова вели якісь сліди. Здавалося, тут щойно пройшли гусеничні трактори, залишивши на піску довгі смуги з численними зазублинами. Цих чудернацьких доріжок було з десяток, і починалися вони всі в одній точці – на пологому, захлюпаному прибоєм березі. Далі розходилися, окресливши лобату випуклість острова, як лінії меридіанів креслять поверхню глобуса.
Каро пояснив, що то сліди черепах, вони ведуть до гнізд.
І ми прискорили ходу.
Про черепах я знав чимало найхимерніших оповідей, вичитаних з книг натуралістів чи письменників-мандрівників. Запам’яталася казка про те, як черепаха врятувала життя рибалці, що попав у шторм і його хвилею змило за борт. Полінезійські казки твердять, що ці тварини причетні до походження островів й архіпелагів: буцімто суходоли в океані – не що інше, як вигорблені спини гігантських черепах. Легенди, в які вірили й наші предки, походження Землі теж пов’язували з черепахою. Недарма ж виник малюнок, на якому Земля тримається на трьох слонах, що стоять на панцирі океанського велетня.
І йдучи по слідах черепах до їхніх гнізд, я згадував колись прочитане або почуте про них… Ніби я на борту каравел Колумба. Разом з першовідкривачами висаджуюсь на невідомий берег невідомої землі. Там, в Карібському морі, в Новому Світі, до берегів якого причалили наші човни, сила-силенна черепах-велетнів. Вони оточують наші каравели, пасуться у густій береговій траві. Пагорбиться ними земля, ворушиться, немов жива. Аборигени, що нас зустріли, розповіли: черепахи їстівні. І в цьому ми пересвідчилися, повертаючись назад, у Європу. Коли в Атлантиці потрощило наші кораблі, ми згуртувалися на невеличкому судні – купка людей в хисткій, ненадійній шкаралупі. Продукти скінчились, лишилася смердюча, нудотлива солонина. Та були в трюмах перекинуті панцирами вниз черепахи. Вони і врятували нас від голодної смерті. Смачне їхнє м’ясо, може, навіть краще яловичини чи курятини.
Звідтоді, з тих далеких часів, коли першовідкривачі завантажили трюми своїх каравел черепахами, їх почали ловити більше й більше. Тепер брали не тільки для харчування під час плавання, а й для продажу як делікатес у Європі. Почалася справжнісінька лихоманка: черепах вивозили десятки й сотні тисяч.
Тих велетенських черепах, що важили по кілька тонн, нині не залишилось. До нас дійшли далекі родичі доісторичних велетнів: зелені, шкірясті, та ще так звані рідлеї, логгерхеди й біссі. Цейлон-мідас через зеленаве забарвлення жиру звуть ще зеленою.
На Альдабрі та сусідніх Маскаренських островах колись, як і в Карібському морі, на Галапагосі, цейлон-мідас було дуже багато, Але після колоніального освоєння португальцями, французами й голландцями цих вод і земель їх лишилося зовсім мало. Славиться м’ясо, особливо хрящовина, каліпі, – яке зрізають з нижнього щита у зелених черепах. Висушені каліпі з Альдабри й Маскаренських островів експортують в Англію і до країн Сходу. Вивозять туди й живих цейлон-мідас, використовуючи для цього спеціальні, наловлені морською водою резервуари. Розповідають, що якийсь гендляр з Сейшельських островів на ймення Джон Люсті організував фірму по доставці черепах у Лондон. Там, на Парнхам-стріт, де розташована Британська компанія по продажу й перепродажу черепах, споруджено басейн, куди вивантажують сейшельських велетнів.
Не менш цінується й панцир: з нього виготовляють браслети, гребінці, брошки. В моїй каюті стоїть виточена з роговини панцира мініатюрна бригантина, яку подарував мені шукач піратських скарбів з острова має містер Вілкінс Крус.
Смачні яйця цейлон-мідас, неперевершеного смаку і жир, котрий, до речі, використовують для виготовлення парфумів, зокрема високоякісних кремів. Кажуть, ніби легендарна цариця Клеопатра користувалася тільки кремами з жиру зелених черепах.