У шлемофоні – шум. То – відлуння грози. Я замінив убитого кулеметника. Прикипів до гашетки. Черга, друга, третя. Бачу: смуга чорного диму прокреслила небо. Ще один "мессер" шубовснув у воду. А в шлемофоні – гроза. Не знаю, звідки саме передавали вагнерівське "Кільце Нібелунгів". Отакий збіг: і це грозове небо, і скандінавська сага, що оповідала про те, як крізь хмари й темряву на крилатих конях мчать у загір’я безстрашні валькірії. Під акорди вагнерівської музики ми обрушили вогненну лавину на порт. А коли поверталися, нас підбили. Поранило й мене. Та все ж поєдинок ми виграли!
Війна скінчилась, а море не переставало вабити його. Воно кликало, було уособленням усіх потаємних бажань – стати дослідником океану… Тепер, коли він написав десятки робіт з океанології і в цій галузі став неперевершеним авторитетом, до слів якого прислухаються вчені всього світу, Гліб Борисович впевнено може сказати, що не помилився тоді, обравши нелегкий шлях дослідника.
Усю війну була з ним книга Ф. Нансена "Подорож на "Фрамі". Замість талісмана возив.
– Нансена варто наслідувати. Але не слід забувати, що незвідані острови, шторми, то лише звабливість, бо іноді за зовнішніми ознаками не можна розгледіти того, що таїться в глибині! Справді, кому з нас не затуманювали голову оті романтичні бригантини, голубі моря, осяйні дороги – аж поки на власному досвіді не пересвідчились, що не це головне. Головне – наша праця, цілеспрямованість і віра в те, що робиш в ім’я інших. З часом, як непотрібне лушпиння, облітають з наших мріянь оці романтичні красивості. Та ми не розчаровані, ні!
Я слухав ученого, і слова його викликали шанобу до всіх тих, хто, навіть спаливши в бурю й грози крила, не відцурався юнацької мрії, залишився таким же, як і раніше, закоханим у життя романтиком.
Відгомін третій
У 1947 році молодий дослідник Удінцев із професором-океанологом Зенкевичем вирушив у свою першу морську експедицію. Була вона дещо незвичайна: на шлюпках… у відкрите море. Зухвальці заходилися вивчати Чорне море. А через рік нова дорога – у Північний Льодовитий океан.
Та все ж початок біографії вченого пов’язаний з "Витязем".
– Восени сорок дев’ятого вперше приїхав я на Далекий Схід. "Витязь" лаштувався в Охотське море. Про ті води океанологи знали мало, бо хоч там і працювали експедиції, але послідовного вивчення не проводилось. От ми й заходилися вивчати. Зараз на географічних картах чимало хребтів, улоговин, гір, відкритих нами тієї далекої осені. Це і хребет "Витязя", і улоговина Дерюгіна, і підводна скеля Академії наук, і багато інших.
Усі експедиційні спостереження: лягли в основу його кандидатської дисертації, удостоєної премії імені академіка Вавилова.
Згодом було ще чимало експедицій.
І нині, слухаючи його розповідь, я уявно оглянув пройдений океанологом шлях. Позаздрив такій долі. Та й хто б не позаздрив.
Плескотять хвилі, од поштовхів, що йдуть знизу, від двигуна, здригається судно; вібрують перебірки, порипують щогли – знайомий, милий серцю гомін. На палубі всі витязяни, примостившись хто де зміг, слухають звіт начальника експедиції.
Голос Гліба Борисовича ледь долинає до мене – я дечого не розчув. Тоді запитую Наталю.
– Що таке мантія? – озивається вона. – Гаразд, слухай. У тебе, – каже Наталя, – в наметі я бачила не один десяток кокосових горіхів. Навіщо тобі стільки – не знаю. Та річ не в цьому. Візьмімо один дозрілий горіх, в якому молоко затверділо, перетворившись на копру.
Коли його розсікти навпіл, як це робиш ти, ласуючи смачною копрою, постане картина, що дасть можливість у розрізі глянути на земну кулю. Уяви собі: земна кора – то шкаралупа горіха. Вона теж складається з кількох шарів. Це її верхній покрив, або так звані осадочні породи – пісковики, глина, базальтовий і гранітний шари. Але шкаралупа горіха лише кілька сантиметрів завтовшки, а товща земної кори кілька десятків кілометрів. На суходолі – п’ятдесят-сімдесят, під океанами оболонка буває навіть і п’ятикілометрова.
Далі, – терпляче, як сумлінний учитель, тлумачить дівчина, – розбили ми кокосовий горіх; під шкаралупою в ньому тверда шкірка – оболонка, а ще нижче – м’якуш. Під земною корою лежить багатокілометрова товща – мантія. Її поверхня, яка перебуває під земною корою, зветься поясом Мохоровичича – по імені югославського геофізика, що її відкрив… Мантія, як шкірка велетенського горіха, містить у собі земне ядро. Про земну кору люди вже дещо знають. Та ядро і мантія для нас – таємниця. Ви чули, – Гліб Борисович розповідав, – у мантії, за припущенням учених, формуються всі корисні копалини планети. Вона, ніби комора, яку ми й намагаємося відімкнути. А пошуки в океані – це означає, що ми підбираємо десятки і сотні ключів до неї. Можете пишатися, – підводячись з тенту, мовила Наталя, – ви – свідки того, як людині вдалося, нарешті, відвоювати у мантії уламки загадкової речовини – перидотитової магми. Бог земних надр Плутон цього разу скорився нашій волі: краєчком ока ми зазирнули в його країну, глянули в очі земної безодні.
Так, ми були свідки цього! Я записав про це у своєму щоденнику. "… Дивний океан. Голубе безмежжя, сліпуче сонце. Тепер уже ні штормів, ані злив, як це було донедавна. На тисячі миль безгоміння. Лиш іноді з-під форштевня випурхне зграйка летючих рибок, пролетить над водою, плюхнеться вниз – і знову тиша".
Опускаємо широку металеву трубу, що важить майже три тонни. Гудуть електромотори, порипують блоки – труба підходить до дна. Глибина – чотири кілометри.
Ось труба торкнулася дна. Зверху на ній кілька важких тягарів – під тиском їх і завдяки своїй вазі труба вгризається в грунт. Спуск, почали вранці, а на борт підняли це знаряддя тільки пізно ввечері.
– Увімкніть прожектори! – чути знизу.
Промінь вихоплює. гурт людей – тих, хто клопочеться біля труби. Мені з ходового містка видно, як кілька чоловік пригвинчують шланг із забортною водою. Під тиском води з протилежного боку труби вичавлюється довга ковбаска грунту. Два геологи підставляють під неї металевий жолоб. Потім, як бессараби мамалигу, ниткою розрізають той грунт на шматки.
У попередні рази грунт, кажуть, був глиняний, сьогодні ж він спресований, закам’янілий.