З "Витязя" повідомили: всім повертатися на судно.
Увечері ми залишили атол.
ТАМ, ДЕ ПЛАВАВ СІНДБАД-МОРЕХОДЕЦЬ
Ми простували на південь. Неподалік Мальдівських островів лежав архіпелаг Чагос – група низинних коралових атолів.
Океан хвилювався. На заході небо запнули хмари. Припустився рясний дощ. Скоро він перейшов у зливу.
Я завітав до каюти. Мій талісман – гумовий морячок, Сіндбад-мореходець, гойдався, тикаючись носом у скло ілюмінатора. Я теж ледве стояв на ногах: від хитавиці та й від утоми, бо цілий день працював, миючи зібрані корали. Глянув на кумедного "морячка" – усміхнувся. Згадав арабську казку про багдадського Сіндбада, його третю подорож… Двадцять днів і двадцять ночей плив корабель, а на двадцять перший день знялась буря і почалася злива. Хвиля залила палубу і змила всіх матросів – урятувався тільки Сіндбад.
Ця картина нагадала мені наше плавання. Правда, штормом нікого не змило, та й не стрілися ми, як Сіндбад, із велетенським птахом Рухх. А ще в тій казці, пам’ятаю, розповідалося про змія, що ковтав людей і навіть острови.
Увечері, коли "Витязь" наближався до атола Дієго-Гарсія, одна з іноземних радіостанцій передала новину: Англія, яка вже втратила більшість своїх колоніальних володінь, тепер, щоб утриматися на островах Індійського океану, збирається купити у приватної акціонерної компанії архіпелаг Чагос. Разом із американцями англійці готують побудувати там військову базу.
Ось тобі й подорож Сіндбада, і змій, що ковтає острови!
На Чагос так і не висадилися: поблизу нього, в Центральній улоговині, почали промацувати дно, намагаючись проникнути до потаємних глибин підокеанських земель, до так званої мантії… Потім знову повернули на захід – геологи збиралися вивчати Аравійсько-Індійський підводний хребет.
Ліворуч нас – група Сейшельських островів, праворуч – Мальдівські; прямо по курсу – Африка, землі, до яких плавав колись і Сіндбад.
День відпломенів – тропічний буденний день.
Ми прямуємо на захід. Вітер дує весь час у лівий борт – мусон, що несе прохолоду, ми любимо його, цей вітер, він підбадьорює нас, стомлених вахтами, знімає втому, і наші м’язи знову наливаються снагою.
Так вечорами. Але вечір надходить не зразу. В мареві спечного дня кожна хвилина здається вічністю!..
Завершивши неспішний біг по крутому склепінню неба, огнисте сонце краєчком торкається води, мовби спирається на неї, щоб не потонути, ще і ще потриматися на плесі океану. Проте вода тут – всесильна й невблаганна: вона щомиті засмоктує огнисту кулю. Знесилившись у двобої, сонце скоряється стихії, і ось на виднокрузі лишається тільки його окраєць – золота скалка, яка будь-що намагається підпалити це високе бездонне небо. То – останнє зусилля.
Коли сонце вже згасло, золотаві хмаринки піднебесся гострим мечем розпанахав зелений промінь.
У моряків чимало прикмет. Кажуть, ніби зелений промінь – рідкість і той, хто побачить його, неодмінно буде щасливий. Скільки разів спалахував він переді мною! От і сьогодні я бачив його – зелений і справді дуже гарний. Виходить, якщо вірити в прикмети, мені зі щастям діватись нікуди. Що ж, на долю я й справді не нарікаю, хоча й народженим у сорочці себе ніколи не вважав.
І тоді настав вечір – темно-зоряний, тихий, з розсипом зірок і сузір’я. Спохмурнів океан.
Ніч лякає нас своєю таємничістю, і тільки він, тропічний вечір, єднає в собі і пригаслий пломінь дня і незворушність нічної тиші, коли потемнілому океану міріади зірок сповна віддають своє синювате сяйво, а легкокрилий вітер з побожністю обціловує зморене денною спекою тіло.
Я його завжди очікую, цього вечора, ніби збираюся на перше побачення або, як було давно, стрічаю, прокинувшись зворушений, сонячний світанок – з надією, що на мене чекає прекрасне.
Неповторна світанковість, і цей, що так хвилює дитинно, вечір! Він настає відразу – без пастельних барв і напівтонів, з яких у наших краях гаптується надвечір’я… Коли згас останній промінь, довкола розлилася густа темрява. Але ми йдемо у пітьмі, Тільки тоді, коли ехолот засікає потрібний геологам хребет чи улоговину, "Витязь" зупиняється.
Я звик до цієї невпинної плинності, зжився з нею.
Вічний рух… Скільки ж я в дорозі? Завжди. Відтоді, як себе пам’ятаю, прагнув до незвіданого, що лежить за видноколом… Широкі, як море, з козацькими могилами степи, спасибі вам за бентежжя, яким напоїли мою душу.
І океан, і небо, і дорога в незнане проходить крізь серце. І – роєм думи про тебе, земле! Думи обсідають мене, як чайки щоглу; напливають на мене звідусюди, сперечаються між собою.
– Про що ти думаєш? – питаю Петраченка, що працює поруч.
– Про все, – відповідає він. – Про те, як ходив, бувало, вранці в поле, як гарно, коли, прокинувшись, побачиш раптом перший сніг; про тих, кого люблю.
– Отак і я.
– А ще картаю себе, – каже товариш, – за байдужість. Ну, як би точніше висловитися: за те, що не завжди був жадібний до життя, і часом дні сповнювала порожнеча буденщини. Знаєш, тільки тут, в океані, де ми, як пилинки, я збагнув усю відповідальність за кожну прожиту мить.
Геть розніжену млявість! Хтось сказав – певне, він був воістину розумний, – що жити треба з такою жадобою, мовби до смерті лишилося п’ять хвилин. От, якщо хочеш, наріжний камінь незаперечної мудрості, яку я пізнав, стрівшись віч-на-віч з океаном.
Після Мальдівських островів, де так допікала задуха, у відкритому океані ми знову відчули полегкість. Тут нероздільно владарює мусон, і прохолода, що несуть його крила, не поглинається розпеченими суходолами.
До трьох тисяч кінських сил – потужності головного двигуна "Витязя" – мусон приєднує свої зусилля. Мов пара баских коней в одній упряжці, мчать вони наш білобокий корабель. Тільки спінена вода, навпіл розсічена форштевнем, сичить унизу; порипують щогли, та, як зграя казкових птахів, лопотять вгорі дахи брезентових наметів… І тремтливий серпанок краєвидів, і незбагненна голубінь океану – все зливається воєдино.
Ми з Анукіним стояли на палубі, коли до нас підійшов штурман.
Наш штурман старий морський вовк. Ось він, засмаглий, дужий, ніби прикипів до палуби, зрісся з нею, і його не владна повалити ніяка буря – такі, як віл, певне, були першовідкривачами, з каравелами Магеллана чи Крузенштерна вирушали на пошуки невідомих земель. Я спостерігав, як Степанович тримався, коли лютував тайфун і більшість моряків лежала крижем. Степанович і тоді не здався. Ще й інших підбадьорював.