4. БЕЗ ПОМІЧНИКІВ НЕ ОБІЙТИСЬ
Кажуть: гуртом можна й батька бити. Аби тільки знати за що. Це жарт, та головне тут не "батько", а "гуртом". До такого висновку дійшов Микита, поплававши на човні по холодному озері. Він повісив на капроновий шнур молоток без ручки і, опускаючи його на дно, розраховував металом натрапити на метал, а вже тоді, встановивши місце сейфа, залишити буйок і ламати голову над вирішенням другого питання. Змарнувавши день, Микита зрозумів, що це не той шлях. Він подумав увійти в контакт з піонерським табором.
Так у таборі "Металіст" з'явився новий вихователь Микита Єгорович Сорокаліт. Він увесь час проводив на озері, навчаючи відпочиваючих користуватися ластами, пірнати під воду й триматися там якомога довше. Як виявилося, дід Захарій мав рацію, розповідаючи про коньяки та шампанське. Справді, сам вихователь на глибині двох метрів під кручею в намулі виловив пляшку шампанського і дві банки "шпротів". А хлоп'яки дістали кілька невеличких пляшок "пепсі-коли". Видно, начальник, що тут відпочивав, був уже одною ногою чи, може, обома в тому комунізмі, який обіцяв людям і який його тримав у доброму тілі.
Не лише комарі не давали спати Микиті Сорокаліту, а й думки. Ламав голову, як знайти скарби, адже вони тут, ніхто їх не виймав. Коли б не така муляка. Мабуть, засмоктало так, що ніяким молотком не дістанеш. А шкурка вичинки варта. Правий дід Захарій, коли б у сейфі не було чогось коштовного, завідуючий бази так не побивався б, не ховав би від фашистів і взагалі від людей. Дістати другий сейф він не наважувався, бо... ясне діло. До озера не було доступу простим смертним.
Що ж робити?
Навіть уві сні Микита бовтався у муляці, розгрібав і чманів без повітря. Одне слово, намул став його ворогом на все життя.
Для обслідування дна потрібен батискаф.
Іще чого! Може, викликати водолазів? Тоді вся затія нічого не варта. Той, хто знайде скарб, той його й забере, а ти залишишся з носом. І без серйозної підготовки і обладнання нічого не вдієш. Намислив справді робити саморобний батискаф з допомогою юнаків, але цей задум розвалився вщент ще до його втілення. Справа в тім, що перша черга відпочиваючих збиралася додому, а через два-три дні мала заїхати нова. Що серйозне можна заробити з такою тимчасовою публікою?
Обставини примусили Микиту Сорокаліта роззирнутися навколо. Обдивився все і що ж побачив? Під горою на протилежному березі озера в садочках десятки, та де там, сотні хаток з балкончиками і верандами, з розмальованими причілками і кольоровими парканчиками. То дачі городян. Звичайно, що там є така ж публіка, як тут у таборі, звичайно, що той контингент більш постійний, люди там живуть все літо.
Щоб познайомитися з хлопчаками-дачниками, з усіма разом, Микита вирішив створити свою дитячу футбольну команду й викликати на змагання команду дачників.
Як тільки поселилася нова зміна, вихователь Сорокаліт розпочав свою затію. Футбол — це така гра, проти якої не встоїть навіть запрограмований музикант чи вдумливий очкарик. Тому-то на галявині між наметами і лісом юрмилися хлоп'яки, виполюючи бур'ян, розрівнюючи майбутнє поле, зрізаючи горбочки й купини й засипаючи та забиваючи дерном ямки. Сам Микита Єгорович, діставши у місті старі волейбольні сітки, зшивав їх до купи, готуючи для футбольних воріт.
Було створено дві команди з бажаючих. Одна з них носила пісок від озера й посипала місця біля воріт, а друга розмічала й посипала попільнухою межі штрафного майданчика, воротарського і центра поля. Коли люди в чомусь зацікавлені, їх підганяти не треба. Головне — зацікавити. Микита це зрозумів давно, а зараз лише спостерігав за роботою.
Прокинувся Микита рано. Лежав і, поглядаючи в стелю намету, де верхній кутик просвічувався раннім промінням сонця, будував плани на сьогодні. Ось скоро сурма подасть команду, і табір оживе. Як в армії. А тут же не армія. Може, відмінити і сурму, і підйом, і взагалі армійський розклад? Демократія так демократія! Нехай собі хто хоче лежить, спить, дрімає чи вилежується. А тоді... Ні! — сам себе обірвав Микита. Це не демократія, а розвал порядку. Адже все в природі має якийсь свій порядок. День — ніч, зима — літо... А як б'ється серце? У точному ритмі, а коли той ритм порушується, організм втрачає тонус, хворіє, а там і до біди недовго...
За цими думками і застав його сигнал сурми, який полинув кудись вдалину, в туман, що заліг над озером, і далека крейдяна гора, що на тому боці відлинула його, прикотила назад, не прийняла. Мабуть, недовподоби дачникам такі сингали. У них свій розклад, своє життя. Та від сусідів не відгородишся, на озері ліс не посадиш.
Сьогодні футбольний матч між табірною командою "Металіст" і дачниками, які свою "збірну" назвали "Акванавти". Чому саме "Акванавти", та тому, що вони там щось майструють, пов'язане з водою. Саме це й зацікавило Микиту. Саме це й примусило сісти на свій старенький велосипед і здійснити подорож на той бік озера.
Як виявилося, хлоп'ята вже давно розпрощалися з ліжками. Хіба можна спати, коли тебе чекає цікаве заняття. Микита ще здаля почув дзенькання молотка по металу. Орієнтуючись по цьому звуку, він приїхав до кам'яної будки на березі озера в кущах. Це хатка сторожа. У нього тут дача, не гірша, ніж у всіх, а свою службову будку він здав в оренду хлоп'ятам, які туди, у невеличкий дворик, понавозили з міста металевого брухту. В хатці зробили верстат, полиці для інструменту. А їхній керівник чи майстер, теж з дачників, привіз навіть електрозварювальний апарат. Микита застав хлоп'ят за роботою.
Тут кожен чимсь займався і на гостя намагалися не звертати уваги. Микита відчував, що людині, яка захоплена своєю справою, сторонні очі заважають і навіть дратують. Спробуй стати за спиною художника, коли він працює. Та на допомогу Микиті бог послав Василька. Зустрілися, ніби земляки в далекому краю.
— Привіт, супутнику! — простягнув руку Микита, і Василько запишався у долоню. — Що значить — земляки! — Микита взяв робочого стільчика, всівся й дістав сигарети.
— Чим займаєтеся, хлопці?
— Ділом, — відповів не досить чемно вилицюватий, у картузі з крабом Шурик Шовкопляс — "Боцман".