"Акванавти" або "Золота жила"

Сторінка 18 з 20

Чабанівський Михайло

Ще раз пірнув і остаточно переконався, що все саме так, як він побачив одразу. Залишив непомітний буйок, помітивши заповітне місце. Надійно й не дуже помітно здаля для стороннього ока.

А що ж далі?

Плавати човном і штрикати воду списом вже не треба. А коли так, то пошуки припинилися. Чому? Акванавти зроблять висновок: все, що він шукав, знайдено. Залишається лише вияснити, що саме шукав. Як викручуватись? Що тепер вигадувати? Адже цю знахідку треба дістати самому, без свідків. Як і коли, якщо свідки крутяться тут зранку й до вечора? Доведеться почекати до осені, до першого вересня, коли вони виметуться звідси, бо покличе школа.

Так думав Микита Єгорович день, другий і третій. А на четвертий його почали мучити сумніви. Соромно було обманювати цих щирих і довірливих хлоп'ят. А не дай бог здогадаються чи якось довідаються про все, втратять віру в дорослих. Ото й буде "Не розстроюй мене зранку", не можна псувати їм ранок життя, не можна відкривати свої вади, вади дорослої і вже спотвореної життям людини. Всі вади і недоліки людської вдачі у малого не передаються генами, вони прищіплюються дорослими людьми. Все хороше й погане діти запозичують у дорослих. Було б ідеально вирощувати дітей в спеціальних розроблених вченими умовах, як вирощують нові сорти картоплі з паростка, стерильно чистого і позбавленого усіх хвороб, які має картоплина. З такого паростка виростає чиста картоплина, вільна від усіх батьківських недугів. На жаль, таких людей не виховати, бо всі вони виростають в середовищі, де всього є, і хорошого і поганого.

Роздумуючи так, Микита Єгорович вирішив розповісти все своїм акванавтам, розсекретити свій секрет.

Зібравши ввечері в "штабі" своє товариство, Микита Єгорович розповів їм про те, що знайдені з озері документи він відвіз куди слід і сказав, що сторож дач зник у той же день, як вони дістали з озера сейф. Решта — то вже справа тих органів, для яких такі справи складають повсякденну роботу і службу.

— Відкриваю вам іще один секрет. То ми знайшли зовсім не те, що я мав на увазі, що я шукав. Я вам про це не сказав, аби заздалегідь не розкривати карти, щоб потім було менше розчарувань Те, що я шукав, сьогодні ми з Васильком знайшли.

— Що? — вирвалося у Боцмана — Ще сейф?

— Так, іще один сейф. Але це вже наш. Походження його мені відоме. А про той, як і ви, я нічого не знав. Знайшли ми його випадково.

— А що в цьому? — запитав Володя.

— Мені теж цікаво взнати. Ось дістанемо, відкриємо, я подивлюся і скажу, — усміхався Микита Єгорович — Раптом там щось хороше?

8. ФІНАНСОВИЙ ІНСПЕКТОР

КОМАРОВСЬКИЙ

Відчиняючи старі ворота з почорнілих дощок, Микита Єгорович згадав кінофільм, де під'їздить шикарний каділак, перед ним підіймаються двері гаража.

Машина заїхала, водій вийшов з гаража, натис на кнопку, і двері опустилися — не ходи собака в двір! А тут же відчини і зачини, тягаючи цю важку дерев'яну споруду, а тоді ще й замкни на замок, бо машина буде надворі. Якісь жартівники можуть позичити так, що більше не побачиш.

Однак всі ці турботи полиняли й зникли, як тільки Микита Єгорович увійшов до хати. Там клопоталася сусідка — баба Марфа. Ще в хатині вона прошепотіла:

— Ой, хлопче, погано йому... Вже й не розмовляє.

— То, може, він на вас розсердився? — спробував пожартувати онука, та баба подивилася на нього здивовано й підняла обидві руки.

Пройшов до світлиці й переконався, що жарти тут недоречні Мабуть, старий проситься на той світ. Однак живий і здоровий родич мусить потурбуватися про хворого, якщо він навіть у безнадійному стані.

З допомогою сусідки Микита Єгорович зібрав діда в лікарню й не без труда запхав його, громіздкого й безвольного, в свій непристосований для таких пасажирів автомобіль.

У міській лікарні прийняли не без клопоту. Вранці чи серед наступного дня належало з'явитись і поговорити з лікарями. Може, потрібна операція, хоча в такому віці... Чи ліки якісь потрібні.

Одне слово, діставання сейфа з дна озера автоматично відмінялося.

Цього ж вечора на дачі двох сестричок Ірини і Карини, коли все сімейство зібралося біля телевізора, відбувалася цікава розмова між татком і молодшою донькою.

— Мама скаржилася, що вас з Іриною навіть на обід не загнати. Де це ви пропадаєте? Вас там медом годують? Цілими днями бовтається в озері?

— Хлопці зробили пліт...

— Та я бачив.

— Вони добувають мул із озера і збирають гроші на...

— На батискаф, — підказав тато — І це я знаю. І що знайшли німецький сейф з документами — теж знаю, — сказав батько до старшої, яка дивилася на екран телевізора і не брала участі в розмові. — І те, що сторож наших дач злякався, думав, що ті списки його розкриють, і втік світ за очі...

— Противний дід, — між іншим, мовила Ірина. — Він увесь час заважав хлопцям, шкодив. Усе робив, щоб вони не дістали сейф.

— Так то не той сейф! — весело загомоніла Карина. — Дядько Микита знайшов другий сейф, справжній! Каже, що в ньому щось є, а Боцман казав, що там скарб!

Карина ще щось казала, та батько її не слухав. Пригадав, що ходили слухи про коштовності, ящики чи сейфи з ювелірного магазину, які напередодні окупації було скинуто у воду. Може, за цими скарбами і полює молодий чоловік — дядько Микита? Якщо й справді знайшов щось варте уваги на дні озера й збирається скористатися ними, то для чого він розповідає про це дітям? Мабуть, і сам не дуже вірить у ті скарби. А там хто його знає. Сам він все одно нічого не зробить, не витягне...

Як би не було, а міліціонер — представник влади і держави, знаючи про таке, зобов'язаний доповісти куди слід.

За ніч він не забув свій намір і вранці зателефонував своєму однокашнику, що працював у фінорганах обласного центру й розповів про скарби в озері. Той прореагував якось без емоцій, але подякував і сказав, що бере це до уваги.

Гасаючи містом у пошуках ліків, Микита Єгорович не забував, що на озері його чекають. Дивувало його те, що люди ніяк не можуть влаштуватися під сонцем так, щоб у лікарні були необхідні ліки і всілякі припаси, в гастрономі все, що душа людська бажає, а в універмазі оте, що зараз називається дефіцитом. Адже все це рукотворне, все це виготовляють люди. Чому ж вони не роблять? Не хочуть? Неправда. Всі хочуть мати, і майже всі згодні працювати, робити й виробляти. Хіба що невеличкий процент хитрунів і нероб знайдеться, які б відмовлялися займатися будь-якою працею, нехтували навіть цікавим заняттям. Це, так би мовити, темна піна суспільства, без неї не обійтись. Але ж здорові сили могли б це все легко і просто виробляти, якби... їм не заважали. Хто? А ті, хто ставить умови. Лише вони знають, як на світі належить жити тобі й мені. Лише вони знають, що можна робити, а чого не слід і навіть, як ложку тримати, вони знають. Шкода тільки, що при такій науці ложка та залишається порожньою...