— Вещі-вещі-вещі! — химерно надувши губи, перекривляв молодий шахтар татар, що по містах скуповують стару одіж.
Ахметка одразу сміявся разом із ними, бо не багато тямив з того, що вони йому казали, але потім догадався про глум, про кпини, про образу, одійшов набік і зажурився, глибоко замислившись.
— Ей ти, татарське опудало,— гукнув на нього, визирнувши з своєї конторки, пан штейгер.
Шахтарі відповідали веселим реготом, задоволені тим, що начальство жартує: вони звикли, що пан штейгер здебільшого тільки лає їх.
— Чуєш? — штовхали вони Ахметку під боки.— Їх благородіє кличуть.
Ахметка зцупив з голови свою шапочку і, притиснувши її обома руками до грудей, низько й підлесливо вклонився.
— Работ, бачка... кушай нема... Ахмет помирал...— забелькотав Ахметка й кинувся до дверей, хотів ухопити штейгера за руку й поцілувати.
— Ваше благородіє! ваше благородіє! — замурмотів, влетівши кулею, переляканий, блідний з жаху шахтар.— Пожежа в шахті!..
Регіт і говірка раптом ущухли.
— Що? — аж крутнувсь на місці штейгер.— Де саме? З чого занялося?..
— Смазчик лампу перекинув в калюжу з мазутом і втік, нікому не сказавши й слова. Поки прибігли, то вже й приступитесь годі: кругом палає.
Штейгер, як опечений, вискочив з конторки й подався по драбині нагору, звідки спускалися в шахту. Робітники за ним.
Ахметка здивовано подививсь їм услід і, передчуваючи, що сталося якесь лихо, поліз і собі за ними.
— Ах ви ж, сякі-такі! — метушився й лаявся штейгер, підступаючи то до одного, то до другого шахтаря з кулаками.— Ви не маєте права одмовлятись, коли вам велять. Зараз мені сідайте в кліть!..[2]
Двоє робітників сміливо увійшли в кліть, а решта м'ялась і огиналась.
— Еге, полізь,— говорили вони,— а звідти чи й виберешся живим...
— Авжеж... хто його зна, що воно там робиться.
— Он гляньте, вже й дим повалив з шахти .
Ахметка, побачивши, дим, зрозумів усе. Він вийшов наперед і благаюче вклонився штейгерові, боячись, що той не дозволить йому стати в кліть.
— Гаразд, ставай! — муркнув штейгер Ахметці.— Ну-у! посварився він кулаком на решту шахтарів.— Дайте вернутись, я вам згадаю. Скажи по телефону в контору, інженерові,— звелів він десятникові й сам став у кліть.
Хрьопнула за ним хвірточка, дзенькнуло гасло машиністові, запихкала, застукала машина, й кліть, підстрибнувши вгору, пірнула в шахту.
Спускались, задихаючись у диму. Півхвилини здалося за годину. Коли кліть стукнула в дно шахти, то завзятці ледве вийшли з неї: голова йшла обертом, ноги підгинались, руки були мов не свої. А тут же дим був ще густіший.
— Ей, хто тут? — гукнув штейгер.
— Я... ваш... бро...— почулося поблизу.— Сил немає... нагору б... задихаюся...
— Ну, що? як? — сипав штейгер питаннями.— Дуже горить? Де робочі?
— Там,— махнув шахтар, що стояв коло ствола.— Досі одгородили себе од диму... Наче трохи стихає...
— А це хто стоїть?
— Смазчик... очуманів...
— І його нагору!..
Штейгер, Ахметка й троє робітників помацки пішли вперед. Щодалі дим був густішій, було душно й чадно од горілого мазуту.
Зупинились: далі йти було небезпечно. Чути було, як тріщали од огню дубові сохи й перетинки. Ні гомону, ні криків тих, що були там, за огнем, не чути було. Де вони й що вони роблять, як рятуються од диму,— ніхто не знав.
— Ну, що його діяти? — безнадійно розвів руками штейгер.— Поки спуститься згори поміч, пропасти можна. Як би пробитись крізь огонь туди, до них, щоб дізнатись, що вони роблять... Та як ти його доступишся?..
Ахметка чуттям зрозумів, що саме треба. Він намацав руками рівчак, яким збігала до цмоку вода, впав у той рівчак і перевернувся в нім, щоб обмочити себе з усіх боків; потім набрав води в пригорщі й вилив собі на голову.
— Куди ти? — гукнув на нього штейгер, та було пізно: Ахметка зник у диму...
Стояти довше близько коло огню було неможливо, і штейгер з, робітниками повернули назад до ствола. Спитали в рурку нагору, чи скоро прибуде допомога і знаряддя для тушіння пожежі. їм відповіли, що зараз спускаються.
Вони чекали, хоч од диму щеміли віки на очах, стукало у висках, дерло в горлі.
— Що воно? — спитав штейгер, почувши важку ходу поблизу.
Шахтарі прислухались.
— Мабуть, Ахмет вертається.
— Не згорів, виходить,— буркнув штейгер.
Справді, за хвилину перед ними вималювалося з диму чорне, замурзане обличчя Ахметки й його обсмалена одежа.
— Держи, бачка,— промовив він і обережно почав спускати на підлогу зомлілого робітника, якого приніс на спині.
— Хто це? де знайшов? — питав штейгер.
Татарин щось забелькотав і замахав руками, показуючи в той бік, де була пожежа. Він важко дихав через ніс, і глибока мука вимальовувалася йому на обличчі.
З його белькотання зрозуміли тільки, що там є ще люди і що їх треба вирятувати, але ніхто не зважався йти.
Ахметка зник знову. Шахтарі похитали головами, підняли непритомного й положили в кліть, давши гасло на підіймання вгору.
Незабаром в шахту спустився інженер з робітниками.
Цілий день і ніч тушили пожежу, поки нарешті пощастило припинити огонь. Коли трохи провітрили шахту й пішли тією печерою, де працювали, рубаючи вугілля, шахтарі, то побачили, що вони щільно замурувалися од диму, грудками вугілля й глею. Гукнули й почули відповідь.
— Дяка Господові, живі,— промовили робітники, здіймаючи шапки й хрестячись.
Почали розбирати складену нашвидку пересічку й рятувати тих, що ховались за нею.
— Де ж це Ахмет? — озирався, придивляючись у всі закутки, штейгер і розповів інженерові про те, як сміливо Ахметка кинувся крізь огонь, щоб рятувати товаришів одного проніс крізь огонь на своїх плечах, але більш не вертався,— певне, десь задихнувся в диму,
— Гей-ей! — почулося з бокової печери.— Тут людина лежить непритомна.
Штейгер побіг на голос.
— Хто там,— спитав він, побачивши старого конюха Антипа, що, присвічуючи лампочкою, придивлявся до лежачого з розкинутими руками татарина.
— Ахметка, ваше благородіє.
— Живий?
Дід Антип нахилився й засунув руку Ахметці за пазуху.
— Так точно, живий ще.
Ахметку підняли й видали нагору, де купчилось багато робітників, жінок, дітей. Жінки й діти плакали, думаючи, що їхні чоловіки й батьки загибли в шахті.