— На жаль, мілорде, — мовив Ісак, — ваші закони забороняють вам мати родину, а тому ви не знаєте, яка дорога дитина для батьківського серця… Якби кожен листок із цього дерева був цехіном і всі ці цехіни були моєю власністю, я віддав би всі ці скарби, аби лише знати, що дочка моя жива та врятувалася від рук назарянина.
— Скажи, у твоєї дочки чорне волосся? — запитав один із розбійників. — Чи не було на ній шовкового покривала, вишитого сріблом?
— Так! Так! — вигукнув старий, тремтячи від нетерпіння, як щойно тріпотів від страху. — Нехай благословення Якова буде з тобою! Ти можеш сказати щось про неї?
— Виходить, це и тягнув гордий тамплієр, коли пробивався через наш загін учора ввечері, — сказав йомен. — Я хотів був пустити йому навздогін стрілу, вже й лук натягнув, та побоявся ненароком влучити в дівчину, тому й не вистрілив.
— Ох, краще б ти вистрілив! Краще б твоя стріла прохромила їй груди! Краще їй лежати в могилі своїх пращурів, ніж бути у владі розпусного й лютого тамплієра! Горе мені, горе, пропала чеснота мого дому!
— Друзі, — мовив ватажок розбійників, — хоч він і юдей, але горе його зворушило мене. Скажи чесно, Ісаку: сплативши нам тисячу крон, ти справді зостанешся без грошей?
Це запитання Локслі змусило Ісака сполотніти, і він промурмотів, що, можливо, все ж таки залишаться якісь крихти.
— Ну гаразд, — сказав Локслі, — тоді не торгуватимемося. Без грошей ти маєш так само мало надії врятувати своє дитя з пазурів сера Бріана де Буа-Гільбера, як тупою стрілою вбити спритного оленя. Ми візьмемо з тебе такий само викуп, як і з пріора Еймера, або ще на сто крон менше. Ця сотня склала б мою частку, і я від неї відмовляюся на твою користь, від цього ніхто з нашої поважної компанії не постраждає. Таким чином, ми не зробимо ще одного жахливого гріха: не оцінимо юдейського купця так само високо, як християнського прелата, а в тебе в кишені залишиться п'ятсот крон на викуп дочки. Тамплієри люблять блиск срібних шекелів не менше, ніж блиск чорних очей.
Йомени, як і зазвичай, виказали свою повну згоду з думкою ватажка. А Ісак, утішений звісткою, що його дочка жива й можна спробувати її викупити, кинувся до ніг великодушного розбійника.
Локслі позадкував і, намагаючись вивільнитися, вигукнув не без презирства:
— Годі, підводься швидше! Я англієць і не схильний до таких східних церемоній. Кланяйся Богові, а не такому бідному грішнику, як я.
— Так, Ісаку, — мовив пріор Еймер, — схили коліна перед Богом в особі його служителя, і хто знає — можливо, щире твоє каяття й добрі пожертвування на усипальницю святого Роберта принесуть несподівану благодать і тобі, і твоїй дочці Ребецці. Я вболіваю за долю цієї дівиці, тому що вона дуже гарна й чарівлива. Що ж до Бріана де Буа-Гільбера, то на нього я маю великий вплив. Подумай же гарненько, чим ти можеш заслужити моє благовоління, щоб я замовив за тебе перед ним добре слово.
Тут Локслі відвів Ісака вбік і прошепотів йому:
— Обміркуй гарненько, Ісаку, як тобі діяти; моя порада — постарайся піддобрити цього попа. Не думай, що я повірив твоїм запевненням, нібито ти дуже бідний. Я чудово знаю про залізну скриню, в якій ти тримаєш мішки з грошима. Та це ще не все! Я знаю й про той величезний камінь під яблунею, що приховує потаємний вхід до підвалу під твоїм садком у Йорку. Ісак сполотнів.
— Але ти не бійся мене, — продовжував йомен, — тому що ми з тобою старі приятелі. Чи пам'ятаєш ти хворого йомена, якого дочка твоя Ребекка викупила з йоркської в'язниці та тримала в себе вдома, поки він зовсім не одужав? Коли ж він оклигав і зібрався йти геть, ти дав йому срібну монету на дорогу. Хоч ти й лихвар, а ніколи ще не поміщав свого капіталу так вигідно, як того разу: ця срібна монета зберегла тобі сьогодні цілих п'ятсот крон.
— То ти Дик Самостріл? — вигукнув Ісак.
— Так, я Дик Самостріл, — відповів ватажок, — а також Локслі.
— Тільки ти помиляєшся, мій добрий Дику Самостріле, щодо склепінчастого підвалу. Бог свідок, що там нічого немає, крім товару, яким я охоче поділюся з тобою… Я надішлю його тобі, чесний Дику, за твою до мене прихильність… Лише, будь ласка, мій добрий Дику, мовчатимемо щодо цього підвалу.
— Будь певен, мовчатиму. І повір, я щиро засмучений долею твоєї дочки. Але допомогти тобі не можу. Якби я знав, що з Буа-Гільбером була Ребекка, я спробував би тоді її звільнити. А тепер один спосіб: дій хитрістю. Коли хочеш, я за тебе укладу угоду з пріором…
— Чини як знаєш, лише допоможи мені виручити рідне дитя! Локслі пішов до Еймера, Ісак простував за ним як тінь.
— Пріоре Еймер, — сказав Локслі, — прошу тебе, підійди до мене; кажуть, начебто ти більше любиш добре вино та приємне жіноче товариство, ніж це личить твоєму званню. Але до цього мені немає діла. Ще кажуть, що ти любиш породистих собак і жвавих коней, і легко може статися, що не відмовишся й від мішка золота. Але я ніколи не чув, щоб ти любив насильство й жорстокість. Отож Ісак згоден доставити тобі гаманець з сотнею срібних монет на твої задоволення та примхи, якщо ти вмовиш свого приятеля тамплієра, щоб він відпустив на волю дочку Ісака.
— Ця справа досить складна, — відповів пріор. — З одного боку, це добра справа, а з іншого — вона на користь юдеєві й тому осоружна для мого сумління. Втім, якщо юдей пожертвує щось іще й на церковні потреби, наприклад, на прибудову гуртової спальні для братії, я, мабуть, візьму гріх на душу й допоможу йому виручити дочку.
— Ми не сперечатимемося з вами через якісь двадцять срібних монет на спальню — помовч, Ісаку! — або через кілька срібних свічників для вівтаря, — сказав ватажок.
— Як то так, мій добрий Дику Самостріле… — спробував знову втрутитись Ісак.
— Добрий… який у біса добрий! — перебив його Локслі, якому уривався терпець. — Якщо ти ставитимеш свою мерзенну наживу на одну дошку з життям і цнотою своєї дочки, їй-богу, я зроблю тебе жебраком не пізніше як за три дні.
Ісак скулився й замовк.
— Ну гаразд, Ісаку, — сказав Еймер, — давай-но сюди своє письмове приладдя. А втім, ні. Я радше залишуся цілу добу без їжі, ніж візьму в руки твоє перо. Однак де ж мені взяти інше?