— О так, так! Вдячною понад міру, — сказала Ребекка, — лише не тепер. Заради твоєї любові до Рахілі благаю тебе, виконай моє прохання — не тепер.
— Не можна ж так, — наполягав Ісак, — бо вони подумають, що ми невдячніші за якогось собаку.
— Але хіба ти не бачиш, любий мій батьку, що тут сам король Ричард, і отже…
— Так, так, моя розумнице, моя премудра Ребекко! Ходімо звідси, ходімо швидше. Йому тепер гроші знадобляться, тому що він тільки-но повернувся з Палестини, та кажуть іще, що вирвався з в'язниці. А якби йому знадобився привід для того, щоб мене обібрати, достатньо буде й того, що я мав справу з його братом Джоном. Краще мені поки що не потрапляти на очі королю.
І підхопивши Ребекку, він поспіхом повів її з поля герцю до приготованих нош і щасливо прибув із нею в будинок рабина Натана Бен Ізраїля.
Таким чином єврейка, доля якої цього дня мала для всіх найбільший інтерес, зникла, ніким не помічена, і загальна увага була прикута тепер до Чорного Лицаря. Натовп гучно і старанно кричав: "Многая літа Ричарду Левине Серце! Геть тамплієрів!"
— Незважаючи на ці гучні вияви вірнопідданських почуттів, — зауважив Айвенго, звертаючись до графа Ессекського, — добре, що король виявив передбачливість і викликав тебе, шляхетний графе, і загін твоїх воїнів.
Граф Ессекський посміхнувся і похитав головою.
— Доблесний Айвенго, — мовив він, — ти так добре знаєш нашого володаря, та все ж запідозрив його в мудрій обережності! Я просто прямував до Йорка, де, з чуток, принц Джон зосередив свої сили, і цілком випадково зустрівся з королем. Як справжній мандрівний лицар, наш Ричард мчав сюди, бо прагнув особисто вирішити долю двобою і цим покласти край історії єврейки і тамплієра. Я зі своїм загоном пішов за ним майже проти його волі.
— А які новини з Йорка, хоробрий графе? — запитав Айвенго. — Бунтівники чекають на нас там?
— Не більше, ніж грудневі сніги чекають липневого сонця, — відповів граф. — Вони розбіглися! І як ти гадаєш, хто поспішив привезти нам цю звістку? Сам принц Джон власною персоною.
— Зрадник! Невдячний, зухвалий зрадник! — вигукнув Айвенго. — То Ричард наказав його ув'язнити?
— О, він його так прийняв, неначе зустрівся з ним після полювання! — сказав граф. — Вказав на мене і на наших воїнів і каже йому: "Ось бачиш, брате, зі мною тут сердиті вояки, то ти їдь краще до матінки, передай їй мою синівську любов і пошану і залишайся біля неї, поки не втихомириться розбурханий розум людей".
— І це все? — запитав Айвенго. — Як не сказати, що таким милостивим поводженням король сам напрошується на зраду.
— Саме так, — відповів Ессекс. — Але ж можна сказати й те, що людина сама напрошується на смерть, приймаючи битву, коли у неї ще не зажила небезпечна рана.
— Вибачаю тобі насмішку, графе, — сказав Айвенго, — але пам'ятай, що я ризикував лише власним життям, а Ричард — благом цілого королівства.
— Той, хто легковажно ставиться до свого блага, рідко вирізняється турботою про інших, — заперечив Ессекс. — Проте їдьмо швидше до замку, тому що Ричард задумав як приклад покарати деяких другорядних членів змови, дарма що відпустив найголовнішого призвідника.
З судового слідства, що відбулося потім і було занесене в рукописний літопис, з'ясувалося, що Моріс де Брасі втік за море і вступив на службу до Філіпа, короля Франції, що Філіп Мальвуазен і його брат Альберт, пресептор Темплстоу, були страчені, що Вальдемар Фіцурс, який був душею змови, відбувся вигнанням з Англії, а принц Джон, на користь якого ця змова й була замислена, не отримав навіть догани від свого щиросердого брата. Втім, ніхто не пошкодував про долю обох Мальвуазенів: їхня кара була цілком заслуженою, адже вони не раз виявляли двоєдушність, жорстокість і деспотизм.
Невдовзі після двобою в Темплстоу Седрика Сакса запросили до двору Ричарда; своєю тимчасовою столицею король зробив у цей час місто Йорк, щоб особисто сприяти заспокоєнню провінцій, де найсильніше позначилися підступи його брата Джона.
Отримавши запрошення, Седрик спочатку бурчав і злився, проте скорився. Насправді повернення Ричарда поклало край будь-яким сподіванням на відновлення саксонської династії на англійському престолі, бо кого б саксонська партія не виставила своїм кандидатом, у разі міжусобної війни вона не мала б жодних шансів на успіх при тій надзвичайній популярності, яку мав Ричард, котрого всі любили за його особисті якості і бойову славу, незважаючи на те, що він правив державою, виявляючи примхливу легковажність і був то надмірно поблажливий, то вкрай суворий, майже деспотичний.
Крім того, навіть Седрик змушений був визнати, що його проект шлюбу Ровени з Ательстаном для об'єднання саксів остаточно провалився, оскільки зацікавлені сторони рішуче чинили йому опір. Він абсолютно не очікував такої розв'язки — навіть тоді, коли наречений і наречена ясно і відверто висловилися проти цього союзу; Седрик ніяк не міг повірити, щоб дві особи королівської крові могли з особистих міркувань відмовлятися від шлюбу, такого необхідного для добробуту нації. Проте це був незаперечний факт: Ровена завжди виказувала неприхильність до Ательстана, а зараз і Ательстан не менш рішуче заявив: нізащо більше не свататиметься до Ровени. Перед такими перешкодами змушена була відступити навіть затята впертість, від природи властива Седрику, оскільки йому доводилося насильно тягнути під вінець двох людей, які вперто чинили опір. Він, утім, спробував іще раз провести рішучий натиск на Ательстана. Але приїхавши до нього, Седрик застав цього воскреслого нащадка саксонських королів захопленим війною з місцевим духівництвом.
Після всіх смертельних погроз абатові святого Едмунда дух мстивості, мабуть, полишив Ательстана, чи то тому, що сам він був за природою дуже ледачим і благодушним, чи то поступаючись проханням матері, леді Едити, котра, як більшість пані того часу, була шанувальницею духовних осіб. Він обмежився триденним ув'язненням абата і всієї монастирської братії в підвалах замку Конінгсбург на наймізерніших харчах. За таку жорстокість абат пригрозив йому відлученням від церкви і склав довгий перелік шлункових і кишкових хвороб, нажитих ним і його ченцями внаслідок пережитого свавілля і незаконного утримання у в'язниці.