— Я відвезу вас туди,— заявив він твердо.
Ксав'є не пробував навіть підшукати приводу для відмови. Поїзд поволі під'їжджав до вокзалу д'Орсе. Вони стояли в проході, захаращеному валізами, в людській тисняві, один біля одного.
— Я думав...— промовив Мірбель.— Але ні, ви з мене сміятиметесь. Скажете, що це зовсім не пасує до мого недавнього глузливого тону...
— Що ви подумали?
— Що наша зустріч не випадкова... ви теж нібито до цього схиляєтесь... Але християни вашого штибу повторюють такі речі за звичкою. А от я, уявіть собі, я й справді в це повірив, бо в мене з'явилася надія, мені навіть здалося, що це само собою зрозуміло. Уявіть собі людину, яка тоне і яка раптом бачить біля себе — рукою дістати — плота, що хитається на воді... або, краще, човна з човнярем... Я подумав, ви мене візьмете на борт...
Ксав'є вигукнув майже з переляком:
— О ні, ні! Але ми ще зустрінемося.— І додав:— Обіцяю вам.
Мірбель похитав головою і тихо сказав:
— Сьогодні ввечері або ніколи.
їх штовхали пасажири, які поспішали вийти з вагона. Мірбель хотів узяти валізку Ксав'є, але той не дозволив. Мірбель сказав йому майже на вухо:
— Для Мішель і для мене ви були останньою надією. Але скажіть: як ви здогадалися, що зустріли мене біля останнього порога, через який я переступлю сам-один?..
Ксав'є перепитав:
— Біля якого порога? — І, не чекаючи відповіді, роздратовано кинув:— Хитро це у вас виходить! І коли б це була правда, ви б не стали говорити про неї.
— Ви думаєте, я обмовився хоча б словом комусь, окрім вас? Якби Мішель щось запідозрила, вона не дозволила б мені поїхати або звеліла б стежити за мною... Зрештою, йдеться зовсім не про те, що ви думаєте. Є багато способів піти...
Вони поволі підіймалися залізними сходами. Валізки били їх по ногах. Ксав'є не озирався, але почував Мірбелів подих на своїй потилиці.
— Я ніколи тебе ще не питала: що ви робили тієї ночі?
— Можу розповісти тобі все, що було, годину по годині. Ми здали валізи до камери схову, пішли пішки через
5 4—65
129
міст до майдану Згоди і потім сіли за столик у Вебера. Отам я й розпочав його шантажувати.
— Шантажувати? Чим шантажувати? Самогубством?
— Самогубством? Так, спершу... але він не повірив, тоді я наставив йому інше сильце: "Я зроблю все, хай би що ви звеліли". Тоді він мені сказав, як я й сподівався: "Поверніться до вашої дружини". Я сказав, що готовий на це, але з єдиною умовою: він повинен сам провести мене до Ларжюзона і зостатися там доти, доки я не ввійду в норму. Він був обурений тим, що я вважаю, ніби через таку неповажну причину він здатний відкласти свій вступ до семінарії. Тоді я й собі обурився тим, що він сміє так легко розпоряджатися твоєю долею... він збентежився, бо в той час ішлося тільки про тебе, Мішель... Тоді тільки ти його цікавила...
Вона засміялася.
— Ненадовго. Він крикнув:
— Не смійся! — і відсунувся від неї. Але вона притулилася до нього. Жан уперто провадив:— Він бачив тебе на пероні вокзалу і зрозумів, що ти страждаєш. Мною він зацікавився тільки через тебе. Хіби ти цього не знала?
— Двічі чи тричі він згадав про полотняний костюм у біло-чорну клітинку, який був на мені того дня. Пригадую, я сказала йому, сміючись, що мені доведеться чекати до травня, щоб його знову вдягти, і тоді, може, я йому сподобаюся. Вже не пам'ятаю, що він відповів... Мабуть, нічого. Адже він не слухав, а іноді навіть і не чув, що йому говорять.
— Просто на той час і ти вже відійшла для нього в тінь. Для нього завжди існувала лише одна людина, він був поглинутий нею цілком, а потім у його поле зору потрапляв хтось інший, він неначе все шукав, заради кого померти...
Голос Жана перетявсь, і він зітхнув:
— Знаєш, Мішель, я раптом збагнув, що саме змушувало мене ревнувати його нестямно: я прагнув, щоб ця жертва була принесена тільки ради мене. Ось у чім річ. Я не хотів ділити її ні з ким. Усе його життя, все цілком, не було надто дорогою ціною за моє життя...
— Схаменися! Що ти вигадуєш! Чого ти прискіпуєшся? Вони замовкли, вслухаючись у шерех тихого дрібного
дощика, може, вони його б не почули, якби не ввірвався до кімнати вогкий запах ночі.
— Ох, Ксав'є, Ксав'є, яка пародія на Бога, якого він так
любив! Належати неподільно всім і кожному зокрема! Спершу тобі, потім мені, потім по черзі всім, кого застали у Ларжюзоні, навіть того хлопчика! Ух, як же я його ненавидів, того Ролана! Я був ладен утопити його як щеня! Ох, Господи!
Вона обхопила його голову обіруч, повторюючи: "Все вже минулося, ти перестав ненавидіти, ти зцілився, усе минулося" — і хусточкою витирала його обличчя, невидиме в темряві:— Не думай більше про Ролана. Скажи-но мені краще: куди ви подалися від Вебера? До готелю?
— Ні, спати нам не хотілося. Ми пішки піднялися до Монмартру, і я весь час переводив розмову на тебе, казав, ніби твоя доля в його руках, усе залежить тільки від його рішення. Він дратувався, опирався, як міг. Але я знав, що тримаю його мертвою хваткою.
— Так ви й не розлучалися цілісіньку ніч?
— Ні, розійшлися біля бічного входу до Сакре-Кер... Там правилася нічна служба, не знаю, вже яка. Я призначив йому побачення на вокзалі д'Орсе, за півгодини до відходу першого поїзда на Бордо. Він присягався, що не прийде. Але я був цілком спокійний.
— А сам ти де волочився до світу?
Не відповідаючи, він трохи відсунувся від неї й повернувся до стіни. Вона прошептала:
— Зрозуміло.
Все ще не повертаючи голови, він сказав:
— Послухай! Я хотів довести самому собі, що з будь-якою іншою у мене все вийде. Адже тепер це вже тобі не болить? Тобі більше нема чого ображатися...
Він пригорнув її до себе. Чи це був запах дощу чи, може, запах їхніх облич, мокрих від сліз? Чи це були їхні зітхання і їхні жалі чи рип гілля в парку?.. Десь у селі несамовито нявчали коти.
Вона мовила стиха:
— Я зараз уявила собі його бідне тіло... Він не відповів. Тоді вона запитала:
— Отож, ви зустрілися на вокзалі... Ну, а потім?..
— Я пішов телефонувати в Ларжюзон. На дзвінок озвалася не ти, а Домініка. Так я довідався, що ти тут уже не сама, і в нас повний дім народу. Що за дика ідея — викликати Бріжітту Піян!