Агнець

Сторінка 4 з 33

Франсуа Моріак

— Завтра ввечері я вступаю до семінарії кармелітів.

— Що? Ви станете кармелітом?

Попутник, здавалося, розгубився.

— Та ні, це семінарія при Католицькому інституті на вулиці Вожірар.— І Ксав'є квапливо пояснив:— А втім, я ще не ухвалив остаточного рішення, просто хочу вивчити те, до чого почуваю покликання. Я ще не взяв на себе ніяких зобов'язань.

Незнайомець нараз підхопився, потім знову сів, підгорнувши ногу під себе, і нахилився вперед, неначе хотів розглянути Ксав'є краще. Щоки його порожевіли, і він просто помолодів на очах.

— Не може бути! — гукнув він.— Ви цього не зробите.— І одразу додав владним голосом:— Ще не пізно: ви жертва, що потрапила до лап цих душогубів... Еге-ге, я їх знаю! Я поможу вам вирватися, я видеру вас із їхніх пазурів, от побачите!

І Ксав'є пригадав, як зустріли його рішення батько й мати: знизували плечима, всіляко підкреслювали, що не беруть його серйозно, запевняли, що він не витримає в семінарії і трьох місяців. "Тільки гляди, нікому не бовкай про свої наміри... Бо як не втечеш звідти, тебе засміють. Чи ж ти хоч раз проявив наполегливість у якомусь своєму захопленні? Брався вивчати право, потім перекинувся на філологію. А тепер оце". "Хочеш стати священиком? — додав батько.— Будь ласка. Що не кажіть, а це — становище, навіть просто дістати велику парафію — зовсім незле. Зрештою в нас зробити кар'єру найпростіше саме на цій ниві!. Але ти, о, я тебе знаю як облупленого, ти нездатний подолати перешкоди, атож, ти ніколи нічого не доможешся!" А Жак, брат Ксав'є, репетував: "Ти йолоп! Ти нуль без палички. Так і проживеш усе життя!.." Всі були проти, і батько, і мати, і брат, хоча всі вони вважали себе "вірними" і "причащалися" в свята, і ось цей випадковий попутник теж, звісно, його осуджував, більше того, відчував жах перед тією дорогою, на яку він, Ксав'є, мав ступити. Принаймні співрозмовник Ксав'є, хоч і оцінив усю серйозність цього кроку, розумів, що цим вирішується його доля.

Раптом Ксав'є почув, що його питають.

— Як вас звати?

Так діти, прийшовши до школи після канікул, питають новачка: "Як тебе звати?" Так, Ксав'є, мабуть, нітрохи не здивувався б, якби цей довготелесий хлопець звернувся до нього на "ти". Він вимовив своє ім'я так несміливо, як вимовляв його, коли був хлоп'ям.

— Ксав'є Дартіжелонг.

— Син адвоката? Я знаю вашого брата Жака. Ксав'є одразу ж відчув, що його разом із численною

ріднею, свояками поставлено саме на той щабель ієрархічної драбини, який вони посідали в цьому місті.

— А я — Жан де Мірбель,— заявив несподівано його супутник.

Він не сказав: "Мене звати Жан де Мірбель". Він знав, що при самій згадці свого імені він підніметься на висоту, недосяжну для цього дрібного буржуа.

— Я про вас багато чув.

Ксав'є шанобливо розглядав того, хто прославився в місті своїм гультяйством, хоч і відзначився на війні. "Таких ось і куля не бере,— сказали батько й мати Ксав'є.— А от стільки путніх хлопців не вернулося". Подейкували, ніби Жан де Мірбель розлучається з жінкою.

— Ваша дружина — здається, уроджена Піян? — сказав Ксав'є тоном утаємниченого.— Моя мати заподругувала з мадам Піян.

— Знаю, з цим старим луб'ям!

Ксав'є з подивом відзначив, що нітрохи не шокований і не ображений цими словами. Він вдихнув курне повітря вагона і заходився розглядати блакитне оббиття крісел, немов побачив його вперше, розібрав монограму залізничної компанії під гіпюровими серветками, над якими красувалися видові знімки, — одна фотографія зображала міст у Каорі.

Мірбель запитав:

— Як ви могли наважитися? Що у вас виникло таке бажання, я розумію. У вашому віці людину спокушають усякі дурниці. Але зробити цей крок... Знаю, що нічого остаточно ще не вирішено... Однак саме перебування в семінарії це вже відповідальний учинок, таке даремно не минеться, це залишить слід...

Ксав'є забарився з відповіддю. Нарешті запитав:

— Чи ви пригадуєте цю фразу в Рембо... Ви ж, мабуть, любите Рембо, правда?

— Ну, знаєте, для мене література... Моя мати пише романи, повчальні романи графині де Мірбель дуже популярні, вони розходяться великими тиражами. Романи саме для вас,— додав він з добродушною усмішкою.

— Я чув про них,— сказав Ксав'є.

— От і добре! На цьому й зупиніться. Не надумайтесь лише їх читати. То що ви сказали про Рембо?

— Пригадуєте, як він пише про одного свого давнього приятеля, котрого побачив уві сні. Сільський дім, вітальня, освітлена свічками, старосвітські меблі і там раптом "друг священик, у сутану вбраний... на те, щоб бути вільнішим..." Щоб бути вільнішим, розумієте?

— Ні,— заперечив Мірбель,— не розумію. Щоб бути вільнішим — добровільно поховати себе?

— Вільнішим, щоб любити.— Ксав'є ледь зашарівся і додав:— Не належати нікому, щоб належати всім. Мати змогу віддатися до решти будь-якій людині, нікого при цьому не зраджуючи. В шлюбі...

Ксав'є затнувся, раптом пригадавши, що говорить усе це молодому мужеві, котрий щойно розлучився з дружиною на пероні, навіть не поцілувавши її.

— Але, хвалити Бога,— заперечив Мірбель,— подружні пута ще можна порвати. Правда, воно легко мовиться, та не легко робиться, уже хто-хто, а я знаю. Але зрештою можливо. От я, я...

Він не доказав. Запала мовчанка, і Ксав'є тихо сказав:

— Вона дуже гарна.

Мірбель удав, ніби не розуміє. Тоді він сказав ясніше:

— Я маю на увазі даму, що проводжала вас на вокзалі. Це вона, еге ж?

Мірбель одвернувся, його обличчя раптом спохмурніло.

— Ви ще задивляєтесь на жінок?

Ксав'є бачив, як у нього заходили жовна. За якусь хвилю Мірбель заговорив знову:

— Ет, що там балакати! Та ви, певно, й самі не вірите в усі ці історії! Не можна нівечити свого життя через якусь дитячу казочку, через вигадку! Ви ж добре знаєте, що все це брехня,— промовив він із погано прихованим роздратуванням.— Власне, ніхто в це не вірить.

А що Ксав'є і далі мовчав, то він не облишав допитуватися:

— Коротше, ви віруєте? Так, чи ні?

Він нахилився вперед, упершись ліктями в коліна: Ксав'є бачив тепер зовсім близько його обличчя, таке пожадливе, таке смутне, його зизуваті очиці здавалися якимись розгубленими. Ксав'є не знав, яка невідома сила заважає йому відповісти: "Так, вірую". Нізащо в світі не згодився б він сказати бодай слово неправди цій розлюченій дитині, котра сиділа напроти нього. Щоб якось вийти із скрутного становища, запитав: