Ксав'є похитав головою. Священик вийшов, але Ксав'є і Домініка так і залишилися стояти в різних кутках кімнати. Ролан прилип до Домініки, наче сарненя до сарни. Вона розказувала про свої походи до Опікунської ради, про всі формальності, які їй довелося залагодити. Ксав'є не слухав, що вона говорить, він тільки дивився на неї.
— Ні, не дякуйте мені. Моя заслуга невелика. Я займаюся справами Ролана, щоб не втратити вас. Це єдиний засіб вас зберегти.
— Тепер я Роланові не потрібний,— промовив Ксав'є.— Від цієї хвилини я вже не відповідаю за нього.
Вона палко заперечила, що не стане одна займатися Роланом, що вона згодна лише на роль посередниці між ним і хлопцем. Ролан позирнув у вікно і вигукнув:
— Автобус! Прийшов автобус!
А в Ларжюзоні високий чоловік кружляв і кружляв алеями парку, Кожну чверть години він проходив перед ґанком, звідки за ним стежила Мішель. Вона щоразу кликала його, коли він наближався, але він навіть не обертався і знову зникав у дедалі густіших сутінках. Опустилася ніч. Мірбель рушив до гаража. У світлі фар зненацька з'явилася Мішель. Вона запитала, чи далеко він зібрався, їй почулося, що він відповів: "Йому назустріч!" І швидко виїхав з гаража. їй довелося притиснутися до брами, щоб її не зачепила машина.
Поки червоний вогник автомобіля не зник на закруті дороги, Ксав'є нерухомо стояв на площі. Потім повернувся до будиночка священика. Хоча уже зовсім стемніло, і було холодно, але священик чекав на нього перед дверима і запропонував йому свій велосипед. Ксав'є спершу відмовлявся, священик наполягав. Потім між ними виникла суперечка: "Ні, це була не сварка!" Священик доводив, що жертвувати собою заради окремих людей, яких випадково стрів, означає змарнувати своє життя, що важлива тільки доля всього суспільства, що не можна врятувати людства уроздріб і таке інше. Одначе ці загальні міркування, здавалося, дуже засмутили Ксав'є Дартіжелонга. Нарешті він згодився взяти велосипед. Потім священик простити собі не міг, що, помітивши дивний вираз на обличчі Ксав'є, спокійно відпустив його вночі, а не запросив переночувати в Ба-люзаку. Але він не мав вільної кімнати і боявся, що юнак не виспиться як слід на канапі в вітальні.
Останні слова Ксав'є були такі:
— Вранці я передам велосипед погоничеві мулів; він доставить його вам.
Ось слова, які Ксав'є сказав на прощання священикові. А це значить, що у Ксав'є не було й думки про самогубство, інакше він пішов би пішки.
"— Він був такий делікатний, і не став би позбавляти мене велосипеда.
Тепер настала черга Мішель блукати по алеях парку. Вона не відчувала холоду, хоча й вийшла без пальта. Вона втішала себе: "Саме тому, що я жду нещастя, нічого не станеться".
Вона вірила: що більше вигадуєш усяких пригод, тим менше їх станеться, що вони — тільки витвір уяви. Вона квапливо снувала по дну провалля, прямовисні стіни якого утворювали гінкі стовбури сосон. Час збігав. Мірбелю вже давно пора б вернутися, вона прислухалася, сподіваючись уловити гуркіт мотору. Вона піднялася в дім, щоб послати Октавію спати. Коли Мішель знову вийшла на ґанок, то побачила яскравий промінь велосипедного ліхтарика і освітлену руку на кермі. Велосипедист був їй незнайомий. Він сказав, що трапилося нещастя.
— Цього молодика, що жив у вас, задавило машиною — на смерть. Він їхав на велосипеді. Неясно, чи то він зумисне попав під колеса... чи то його засліпили фари. Хоча обидва були в "порядку". Правда, ввімкнуті були лише підфарники. Ваш чоловік загальмував. Але поліція вважає, що швидше всього молодика засліпило. Так вони й напишуть у протоколі, щоб можна було одержати страховку...
Вона запитала, куди відвезли тіло.
— У дім балюзакського священика. Нещастя сталося саме при виїзді з містечка. Ваш чоловік одвіз сам його туди на своїй машині. А священик потелефонував батькам покійного.
Велосипедист поїхав. Мішель сіла на приступках ґанку, охопила руками коліна й стала чекати... Вона здалеку почула гудіння мотора, потім скрип воріт гаража. Мірбель простував по усипаній жорствою алеї ні швидше, ні повільніше, ніж завжди. Мішель підвелася. Він підійшов до неї. Вона повела його до передпокою. Не дивлячись на неї, він сказав:
— Усе сталося не так, як ти думаєш. Я поїхав йому назустріч, бо мені не терпілося, чи то щоб вилаяти його, чи то щоб розжалобити, чи розчулити. Хоч би як я злився, нічого іншого я не хотів. І раптом він виринув у світлі фар. Я загальмував. Він мчав просто на радіатор. Ти мені не віриш?
Вона мовчала, і тоді він запитав, чи нема чого попоїсти.
— Ти голодний?
Так, він був голодний. На столі стояла тарілка з холодним м'ясом, яку залишила Октавія. Він сів, і Мішель подала йому вечерю. Він їв жадібно, потім вихилив склянку вина. Світло лампи падало на чоловіка, що сидів за столом, і Мішель, стоячи оподаль, бачила тільки його широку обтягнену светром сутулу спину і велику голову з щіткою чуба. Вона запитала його пошепки:
— А що говорять люди? Що вони думають? Мірбель відповів не зразу:
— Що він покінчив з собою... Вони так гадають, бо цього вечора він віддав Домініці разом з іншими паперами свою духівницю: усе, що він має, він залишає Роланові.
Вона шепнула:
— Що ж, хай думають так, для тебе це краще... Він обурився:
— Та що ти! Про це нема й мови. Хто посміє мене оскаржувати?
— Його духівниця... Хіба це не доказ, що він...
Вона побоялася докінчити фразу. Мірбель допив вино, витер губи, потім насилу підвівся, спираючись на стіл.
— Ні, я...— сказав він,— я знаю, що це не доказ! Він не заподіяв собі смерті. Я бачив дату на тому документі: він написав його у понеділок увечері.— І Мірбель додав скоромовкою:— Я налякав його. Це сталося тому, що він боявся мене.
— Ти налякав його? Чим?
— Це сталося в його кімнаті. Я його пальцем не зайняв... Але я зрозумів, він вважає, ніби я можу.., А проте це не я!
Він пішов до дверей, Мішель рушила за ним.
— А хто ж тоді?
— Хтось інший його штовхнув.
— Інший? Хто інший?
Він мовчав. Вона допитувалася:
— Хто інший, Жане?
Але він не відповів і сказав тільки:
— Я пішов спати.
Вона піднялася за ним по сходах. Він обернувся й помітив, що вона плаче. Він поклав руку їй на голову.