Він затнувся. Вона сподівалася, що він зупиниться. Але він заговорив знову:
— Я не завжди розумію рушії своїх учинків і не завжди роблю все обдумано. Але в даному разі це було саме так. Ксав'є бачив у Роланові одну з тих невинних душ, чиї янголи споглядають Лик Господній. Так ось, я удав, що вважаю його ніжність до хлопця... не смію тобі сказати... Я йому натякнув, що підозрюю його... Я переслідував його плюгавими натяками. Пам'ятаю, як на лиці бідолахи спершу відбився жах, а потім сум'яття... Відсунься від мене, будь ласка.
Вона на мить застигла, припавши губами до його шиї.
— А я? А я? — промовила вона.— Я страх як ревнувала його до Домініки. Як тільки я побачила Ксав'є, мені захотілося збентежити його. Кожен мій погляд, кинутий на нього, був грішний... А втім, ти про це знав, ти був моїм спільником. Я служила тобі за принаду, щоб його привабити, щоб утримати його тут.
Він затис їй рота долонею. Вони довго мовчали. Раптом Жан сказав:
— Знаєш, що мені зараз спало на думку: мабуть, найбільше він страждав тому, що його поява в Ларжюзоні викликала такий вибух пристрастей, що він занапастив усіх, кого хотів урятувати.
— Якщо тільки він не знав,— але ж він усе знав наперед,— що кожен із нас має пройти цей шлях, щоб віднайти душевний спокій, саме цей шлях, а не інший...
Жан простягнув руку і запалив світло.
— Подивись на мене, Мішель,— сказав він.— Погляньмо одне на одного. Як ти смієш говорити, що ми віднайшли спокій? Подумай, на що зійшло наше життя відтоді, як його не стало!
Вона сіла на ліжку. Вона зітхнула.
— Ми страждаємо, але ми в спокої. Ти ж сам це визнаєш. Він передав нам свій спокій. Хіба не так?
Жан помовчав, потім сказав пошепки:
— Так, це правда. Так, я ніколи не страждав так, як зараз, і все ж я віднайшов душевний спокій, хоча ніколи раніше його не знав: у дитинстві скотина опікун спускав з мене шкуру, а одного разу, коли мені було шістнадцять, я застав...
Цього разу Мішель затулила йому рота долонею.
— Ти віриш у те, в що вірив Ксав'є? — спитала вона. Він не став заперечувати.
— Так, Мішель. Тепер я знаю: любов існує на цьому світі, але вона розіп'ята, ця любов, а ми разом із нею.
РОЗДІЛ восьмий
Жан зайшов до кімнати Мішель. Вона плела перед майже погаслим коминком, укутавшись у шаль, ось так, мабуть, вона виглядатиме, коли зістаріється.
— Уже майже зовсім темно. Запалити лампу?
— Ні. Щоб плести, світла вистачає.
— Ну от,— озвався він знову.— Валізи спаковані. Зараз прийде машина.
Не підводячи голови, вона запитала: ■— А він?
Він розвів руками: мовляв, ще невідомо, і заявив:
— По-моєму, він зостанеться.
Мішель поклала плетиво на коліна і, задивившись на вогонь, прошепотіла:
— Відпусти його. Він привіз тебе, більш він нічого зробити не може.
— Якщо він зостанеться,— сказав похмуро Мірбель,— то не ради нас. Якщо він зостанеться...
— То ради Ролана? Ти так думаєш?
— Нащо ж ти мене про це питаєш, коли ти сама знаєш? Не відповідаючи, вона знов заходилася плести. Запала
мовчанка.
— Якби ж то це був симпатичний хлопчик, адже стільки дітей, яких так і хочеться розцілувати...
Мірбель знизав плечима.
— Навіть ці любі дітки зрештою стають мавпами-ревуна-ми...
— Так, можливо, ти маєш рацію,— зітхнула Мішель.— Чужі діти...
Він схопився так рвучко, що перекинув стільця, і підійшов до темного вікна.
— А от і машина,— сказав він.
Мотор працював з перебоями. Вони почули, як Домініка крикнула з вікна шоферові, щоб він піднявся по речі.
— Вийдемо?
Мішель підвелася. Жан трохи вагався: іти чи ні?
— Після всього того, що ми наговорили одне одному... Тієї миті з передпокою почувся крик — ніби верещав
смертельно поранений звір.
— Це Ролан! Ну що за дитина!..
Мірбель побіг униз, але зупинився на сходах і звісився з поручнів. Малий обіруч чіплявся за ноги Домініки.
— Я теж хочу з вами їхати! Візьміть мене з собою! Ксав'є намагався його відтягти, але він одбрикував-
ся. Бріжітта Піян, яка сиділа вже в машині, байдуже спостерігала цю сцену.
— Але ж я зостаюся...— повторював Ксав'є. Хлопець раптом злісно викрикнув:
— На кий біс ви мені?
Він відірвався від Домініки і обернув до Ксав'є перекошене від люті личко.
— Чхати хотів я на вас!
— Я писатиму тобі,— сказала Домініка.— Я тебе не забуду. Я дбатиму про тебе... здалеку...
— Здалеку! Здалеку! — захлипав хлопчик.
І знов учепився дівчині в поділ. Саме в цю мить з передпокою показався Мірбель. Він поволі підійшов до хлопця, а той, побачивши його, пустив Домініку і прикипів на місці. Розкудовчений, безмовний, він скидався на завороженого змією птаха.
Мірбель сказав Домініці:
— Сідайте швидше в машину, я утримаю його поглядом. Вона кивнула Ксав'є.
— Ви про нього подбаєте?
Ксав'є усміхнувся. Домініка нахилилася до Ролана, квапливо цмокнула і сіла в таксомотор. Коли машина рушила, хлопець опам'ятався і з криком кинувся на ґанок. Мірбель піймав його за комір і, затиснувши під пахвою його дригот-ливе тільце, перейшов вітальню, пхнув хлопця в бібліотеку і зачинив двері на замок. Ключа він поклав до кишені.
— У тебе попереду ціла ніч, щоб одуматися. На ранок схаменешся, тоді й побалакаємо.
У передпокої Мірбель побачив Мішель і Ксав'є — вони про щось гомоніли стиха, але при його появі одразу ж замовкли.
— Я забороняю будь-кому підходити до дитини і навіть озиватися хоч би словом.
— З тобою так само поводилися в дитинстві, і через це ти страждав усе життя,— сказала Мішель і додала, по хвилі:— Адже він повинен їсти і пити і спати по-людському...
— Там є канапа,— холодно відповів Мірбель.— Я принесу йому шматок хліба і ковдру... а також нічник, як котові ставлять скриньку з піском.— І Мірбель розсміявся.
— Він умре зі страху,— мовив Ксав'є.
Але Мірбелеві ніколи не доводилося бачити людину, яка померла б зі страху.
— Зараз подадуть вечерю,— сказала Мішель.
Ні, ні, Ксав'є запевнив їх, що не хворий, але ввечері, звичайно, йому не хочеться їсти, він просить Мішель вибачити йому.
— Наш гість просто не в гуморі,— муркнув Мірбель. Ксав'є мовчав, він чекав, поки подружжя перейде до
кабінету. Більше не було чути, як схлипує хлопець, але ця тиша здавалася ще страшніша за крик. Ксав'є вийшов на ґанок і поволі спустився сходами. Місяць крізь хмари тьмяно освітлював прогалини парку — їх з кожним роком дедалі більшало в Ларжюзоні — старі сосни вмирали. Що робив у цю хвилину охоплений розпачем хлопець у темній кімнаті? А Домініка, яка мчить зараз машиною в Бордо, полонянка старої відьми? А подружня пара, яка сиділа одне перед одним за вечерею в похмурій їдальні? І він сам, що він тут робить? Чому він страждає через цих чужих людей? Бо ж причина його муки — це вони, а не Домініка. До неї він може податися хоч завтра, це залежить тільки від нього, і тоді вони побачаться знову... Але ось як бути з іншими? Гілка черкнула йому по обличчю, дряпнула ^ як мокрим кігтем. Він і не помітив, як зійшов з алеї. Якась звірючка гайнула просто під його ноги, шемраючи в сухому листі. Десь усе тихше й тихше перегукувалися дві сови. Він ступив кілька кроків, і нога його вперлася в стовбур поваленої сосни. Він сів, і його наскрізь пройняв вогкий холод. Яка ворожа природа! Але бажати смерті — недобре. Вчинити самогубство навіть у серці своєму так само неморально, як і перелюб. Він устав, пішов, прямуючи на вогник лампи, що горіла в передпокої, і крізь засклені двері побачив, як Мішель вийшла з їдальні. Жан ішов слідом. Вони лаялися — мабуть, за Ролана. Ксав'є зупинився на ґанку. Голоси вщухли. Він уявив собі, як Мішель сидить зараз у кабінеті, схилившись над плетивом, а Жан притако-вився біля неї, витягнувши ноги і встромивши руки в кишені вельветових штанів. Зненацька Ксав'є помітив у передпокої Мірбеля. Він ледве устиг позадкувати, щоб відступити в тінь.