Агнець

Сторінка 2 з 33

Франсуа Моріак

Грюкали, зачиняючись, двері вагонів, останні пасажири заходили до своїх купе, тільки ця пара стояла ще на пероні. Нараз молода жінка втратила самовладання. Він одвернувся, його широкі плечі трошки піднялися. Вона поспіхом ковзнула губами по його щоці, він не поцілував її у відповідь і піднявся в тамбур. Хоч поїзд ще не рушив, а жінка все ще стояла на пероні, закинувши голову, молодик навіть не удостоїв її поглядом, якого випрохували її очі.

Ксав'є здавалося, що він чує крик, який вирвався з цих німих уст, тепер він бачив їх зовсім близько, бо вона підступила до самого вагона. На матовій шкірі шиї, що здіймалася від швидкого дихання, блищав золотий ланцюжок. Ксав'є ладен був благати свого попутника: "Озвіться ж до неї! Скажіть же їй що-небудь!" Але той уткнувся в газету: це був орган крайніх правих. Ксав'є був певен, що він лише вдає, ніби читає. Хоч би який він був черствий, хіба можна читати в цю хвилину? Над усяке сподівання їй ще даровано якусь часинку: поїзд, який мав уже відійти, чомусь затримувався, щоб усе порятувати в останню мить, вистачило б усмішки, помаху руки, поруху вуст.

"А що, як спустити шибу?" — подумав Ксав'є. Це було все, що він міг зробити. Він підвівся і потягнув за паси раму, намагаючись не дивитися на зболене обличчя молодої жінки. Вона, мабуть, помітила, що за нею спостерігають, рвучко обернулася і швидко рушила до підземного переходу. Тоді підвівся і сусід Ксав'є і, вихилившись у вікно, провів її поглядом; вона не обернулася. Поїзд тихо рушив. Незнайомець вийшов у коридор і закурив.

Ксав'є почував себе як дитина, збуджена зі сну — так, ніби йому примарився лихий сон, і він збезнадіївся тому, що втратив стан благодаті, а потім із подивом і радістю впевнився, що в нього нема гріха на душі. Далебі, він таки з'їхав з глузду! Недарма всі вважають його за наві же ного. Що йому до цієї жінки, котрої він ніколи в житті більше не побачить? І раптом йому стало ясно, що вони неодмінно зустрінуться. Він це знав так само певно, як те, що в коридорі, огорнутий клубами диму, стоїть його сусід по купе, спершись ліктями на спущену раму й злегка піднявши свої широкі плечі. Ксав'є прогнав цю безглузду думку, розгорнув "Духовне життя" і заходився читати, стиха вимовляючи кожне слово: "Трактат про ангелів" — це богословський трактат святого Фоми, оснований на об'явленні. Але віртуально в ньому міститься і метафізичний трактат, що стосується онтологічної структури безтілесної субстанції й природного життя духу, взятого в чистому стані. Пізнання, яке ми можемо здобути, про сотворених чистих духів, відбувається на першому ступені, з ананоетичної інтелекції чи з аналогії. Трансоб'єктивний суб'єкт панує над пізнанням, яке ми маємо про нього, і стає для нас об'єктом в об'єктивізації інших суб'єктів, що піддаються нашому сприйняттю і розглядаються трансцендентально; одначе вищий аналог..."

Часопис вислизнув йому з рук, він одкинув голову і заплющив очі. Він не вірив у випадок. Та й хіба можна вважати випадковим, що, ледве почавши подорож, яка мала визначити все його подальше життя, він уліг своїй постійній спокусі, тій спокусі, що її Ксав'є називав "спокусою чужими",— тій необорній цікавості, яку в нього викликали всі люди довкола. Не випадкове і те, що він завжди якось уплутувався в їхні історії, пришивався до них. Він помічав і розумів кожну зустрінуту ним людину. Незнайомці завжди зачаровували його. Адже тільки він один із усіх пасажирів звернув увагу на ту пару. Адже ніхто з проводжаючих не помітив нічого незвичайного ні в цьому молодикові, ні в жінці, що проводжала його, мовчки застиг лих на пероні. З раннього дитинства батько і мати не раз твердили йому: "Чого ти пхаєш носа в чужі справи? Хай люди самі собі дають раду..." Але він усе одно не міг змусити себе бути байдужим.

Його сповідник казав йому, що він глибоко помиляється, беручи цю свою пристрасть за співчуття до людей, що насправді вона не що інше, як таємна і суєтна цікавість; настане день, якщо Богу буде вгодно, коли він, щасливо відбувши науку в семінарії, вернеться у світ зі зміцнілою душею, озброєний проти всіх спокус, і тоді його дар набере свого справжнього сенсу і допоможе людям сподобитися благодаті Господньої. Але який він був од цього далекий! Та й чи ж він сподівався, що колись досягне тієї душевної врівноваженості — адже його серце розривалося од ніжності до цих двох незнайомих людей, особливо до неї. Він уявив собі, як вона мчить у своїй машині сама-одна по шосе або в бік ланд чи долиною річки до якогось маєтку... Там вона наткнеться на чоботи, скинуті ним усього лиш кілька годин тому, на ліжку валятиметься мисливська куртка, а в попільничці на столі вона побачить його недопалок.

Напруживши всю свою волю, Ксав'є прогнав від себе це видиво. Ні, йому, мабуть, судилося провалюватися в ці безодні, його магнітом притягують люди, але тільки ті, з якими він не пов'язаний кровними узами і про яких нічого не знає, окрім того, що сам угадує, "чує", як він мовить. Зате вдома, в родинному колі він мусив боротися з собою, щоб притлумлювати напади гніву й погорди. Ні батько, ні матір, ні брат не викликали в нього тієї любові, яка переповнювала його, варто йому було побачити першу-ліпшу незнайому особу. Він схилився над розгорнутим часописом, що лежав у нього на колінах: "Одначе вищий аналог, досягнутий таким чином, не виходить поза межі його аналогічного концепту, що обіймає його, бо трансцендентальної повноти концепту духу достатньо, щоб охопити сотворений чистий дух..."

Слова ці були позбавлені для нього всякого глузду. Як йому поведеться в семінарії? Чи зуміє він там учитися? Коли він читав у якійсь книжці про Бога, він не пізнавав у ньому того, до кого звертався в молитвах. Ксав'є припав чолом до шибки. Поїзд стишив хід через ремонтні роботи і посувався тепер із швидкістю пішоходця. Дорожні робітники скористалися з вимушеної перерви для короткого перепочинку. Ксав'є звернув увагу на хлопця, що сміявся, дивлячись на пасажирів, і на старого чоловіка, що сперся руками на держак кайла,— він був од них далі, ніж од планет іншої галактики. Життя щохвилини ставить нас перед подібним вибором: місце в м'якому вагоні, притому що є загальний, назавжди відокремлює нас од бідняків, створює нездоланну прірву. Ксав'є болісно переживав це. Бути священиком — думав він — це й означає мати право підійти до будь-якої істоти, не відчуваючи ніяких перепон. Чому ж він їхав у м'якому? Він шукав для себе виправдання. Йому, здається, сказано, що в цьому поїзді немає загального вагона або що всі квитки продано... Брехня! Просто він дозволив собі це, востаннє дозволив собі таку розкіш — розкіш бути відгородженим, захищеним од людей, котрих, як він вважав, любить і яким мріє віддати себе до останку.