Вона поставила на стіл свічник і вийшла. Ксав'є почув, як хлопець щось шепотів за дверима і сміявся. Потім їхні голоси і кроки заглухли. В цьому покої, певно, вже давно ніхто не мешкав. Шпалери на стінах подекуди були подерті. Одна фіранка дірява. Але в тьмяному світлі свічки поблискували мідяні ручки та інкрустація на пузатому комоді. Ксав'є уявив собі, що сказала б про це його мати: "їхня вітальня обставлена жахливо, але в кімнатах для гостей є справді чудові речі". Він підійшов до незастеленого ліжка: це від матраца тхнуло мишами. З прочиненої тумбочки теж чимось несло. Він підступив до вікна, але розсунути фіранки йому не пощастило, шнур був обірваний. Ксав'є все-таки розчинив вікно. Нічний вітер, війнувши крізь опущені жалюзі, задмухнув свічку. Ксав'є став навколішки, сперся головою на край ліжка з червоного дерева.
Нестерпне страждання пройняло його, але воно виникло не від почуття занехаяності й самоти в цьому ворожому домі — його джерело було куди глибше... Так, він уже страждав кілька разів у цілком конкретних обставинах, пам'ятних йому й досі. Що на нього находило? Він не міг би цього сказати. А проте цієї ночі муки прибрали виразної подоби, навіть двох подоб: цієї дівчини і цього хлопчика. Особливо, хлопчика... Яке враження справив Ксав'є на дівчину? Він затремтів, зміркувавши, що вона могла про нього подумати... Вона довго не поверталася: певно, шафа з білизною була замкнута... А може, вона пішла укласти Ролана? Мірбель зрештою занепокоїться. Тільки б хтось прийшов! Його сковувало якесь заціпеніння, він був не в змозі утекти від цих огидних стін, від затхлого духу, від старих матраців, від потертого, як він тепер бачив, килимка перед ліжком, якого торкалися його коліна. Ніби каторжник до галери, він був прикутий до цього покою, до цього дому. Він покликав, крикнув, але це був німий крик, бо губи йому не розліпилися. І раптом щось прорвалося, відринула хвиля цього нестерпного страждання. Він не ворухнувся. Об мармурову дошку комода билася нетля. Вітер надимав фіранки, як вітрила, потім вони знов обвисали. Нетля, мабуть, знесиліла. Наддерті шпалери шурхотіли від кожного повіву. Ось звідки це тихе чиргикання.
— З вами таке часто трапляється?
Ксав'є розплющив очі. Він лежав долілиць на підлозі, тонка нитка слини стікала з його губ. Дівчина, нахилившись, розглядала його так, наче перед нею був собака. Вона притискала до грудей два простирадла. Ксав'є підвівся з підлоги.
— Ви що, хворі? Еге ж? Він похитав головою.
— А то з цими епілептиками клопоту не оберешся... на мене не дуже розраховуйте...
Він сказав:
— Це не те, що ви думаєте...— І витер піт із чола.— Ви самі бачите, я не хворий.
— Тоді що ж ви тут робили? Ви знали, що я тут, у кімнаті? Ну, ось що,— кинула вона раптом, різко змінивши тон,— ніж стояти згорнувши руки, допоможіть мені застелити ліжко... Ні, їй-право, краще вам за це не братися,— знов озвалася вона.— Я сама швидше впораюся. Сідайте а то знову брязнете.
Він послухався і якусь хвилю просидів нерухомо. Позирав, як порається дівчина коло ліжка, і раптом запитав:
— А хто цей хлопчик?
— Ролан? Хлоп'я з притулку. Панству стрелило в голову взяти його, а тепер воно їм страшенно набридло. Але мадам хотілося мати дитину.
— Вони його всиновили?
— Ні, взяли на пробу. Та воно їм уже не подобається. Ще півроку тому було як лялечка, а потім перехворіло на дизентерію. Ваш приятель нині ненавидить його. Зрештою, він ніколи його не любив. Звичайно, краще вже самому плодити собі дітей... якщо можеш!
Вона розпушила подушку.
— Але я думаю, що він не може тільки зі своєю дружиною...
Вона раптом прибрала міну досвідченої матрони.
— Дивуюся...— сказав Ксав'є і затнувся.
Розв'язна манера триматися, вульгарні слова якось не пасували їй. Йому хотілося перепинити її, гукнути голосно: "Це вам не личить!" Він знав, яка вона насправді. Вона була для нього як розгорнута книга, він читав її легко, він мав такий хист, і навіть не дуже цьому дивувався, він уже звик до того, що бачить людей наскрізь! Яке в неї було обличчя! І він сам раптом побачив своє відбиття у дзеркалі над комодом — бліде й привабливе лице — побачив себе не таким, яким здавався собі звичайно, а ніби очима молодої дівчини. Як же вони сподобалися одне одному!
— Дивуюся...— повторив він.
— Чому ви дивуєтесь?
— Ні, це вас може образити...
— Даремно ви думаєте, що можете мене образити.
— Я знаю, хто така Бріжітта Піян... Удома про неї вже стільки говорили всі ці роки! Мати церкви — так її називають! Отож мене дивує, як вона обрала в секретарки вас, а не якесь "чадо Пречистої Діви Марії"... Вам смішно?
— Мені смішно, що ви вже склали думку про мене. Хто вам сказав, що я не "чадо Пречистої Діви Марії"?
— Ні,— обурився він,— ви зовсім не лицемірка.
— А чом би я мала бути лицеміркою? — запитала вона.
— Ви були б лицеміркою, якби були "чадом Пречистої Діви Марії"...
— Чому ви так гадаєте?
— Бачу...— відповів він.
Дівчина глянула на нього, губи в неї злегка розтулились.
— Ну, знаєте! — вона знизала плечима.— Та ви з мене глузуєте!
Тоді він сказав:
— Ви думаєте — Бог далеко, але ж він біля вас.
— Бог? Та це ж Бріжітта Піян!
Вона розсміялася і глянула на нього задерикувато. Він також засміявся.
— Ви маєте рацію, що не вірите в такого бога: його не існує.
Вона сиділа на краю ліжка, одвернувши од нього обличчя. Вона заговорила не зразу.
— Я б не хотіла, щоб ви думали, ніби дівчина, яка ні в що не вірить, повинна неодмінно...— Вона подивилася йому просто в вічі і раптом додала:— Я нікому не належала, щоб ви знали, і не належу нікому...
Він різко її перебив:
— Та ви з глузду з'їхали! Ніби я міг подумати про вас таке! Жах!
— Чому — жах?
— Для мене — жах.
Дівчина всміхнулася і неуважно погладила подушку. Вона сиділа, поклавши ногу на ногу, і погойдувала трошки завеликою ступнею в синій сандалії.
— Зрештою, ви такий самий хлопець, як і всі інші,— сказала вона.
— Авжеж...— буркнув він тихо. Навіть вуха йому почервоніли.
Ніколи ще, біля жодної дівчини, його не переповнювала така радість.
"Такий самий хлопець, як і всі..." "Господи, а якщо я тут через неї?". Якщо весь шлях, який він пройшов, вів його до цієї кімнати, до неї? До щастя, до цього щастя?.. Він запитав зненацька: