— А що, Христофоре Хрисанфовичу! Сьогодні строк платить проценти, — сказав отець Палладій.
— Який строк? Які проценти? — спитав Копронідос і витріщив свої здорові баньки, неначебто з дива.
— Та проценти за тисячі, що ви у мене позичили, — сказав Палладій.
— Я? Я в вас не позичив не тільки тисяч, а навіть рубля, — сказав Копронідос і витріщив, ніби з дива, свої чорні очі.
— Як-то так? А ось вексель, — сказав сердито Палладій.
— Я не давав ніякого векселя... Може, то хтось інший дав вам вексель. Я проживав у монастирях і добре знаю, що ченцям не можна ні давати ні брати ніяких векселів. Це ж смертельний гріх для чорноризців, бо й по закону ченці не мають права давати гроші на векселі.
— Але ж у нас в Росії є суди! Не забувайте про це! — аж крикнув Палладій.
— Знаю добре! І те знаю. що на суді чорноризець не дійде права, бо не має права ні брати, ні давать векселів, — сказав Копронідос, — та ще... знаєте... та, гм... зовиця, грекиня з Афін... — натякнув він і замовк. — Як дізнаються ігумен та митрополит, то... ви не будете ні ігуменом, ні архімандритом. А митрополит може ж дізнатися...
В отця Палладія тьохнуло серце і в душі похололо, і він зрозумів, що цей купець — пройдисвіт і дурисвіт. Чернець сидів, мов у тумані, і сам ледве розумів, де він знаходиться, з ким говорить. Йому тільки здалося, що золота митра, обсипана дорогими діамантами, знялась з його голови і, як жайворонок, линула все вище та вище, доки сховалась десь у хмарах.
— Візьміть од мене в дар оцю єрусалимську пальмову гілку: вона коштує більше, ніж тисячу, — сказав Копронідос і подав Палладієві гілку з хитрим осміхом.
Палладій гілки не взяв, устав з канапи й ледве потрапив у двері: в його заморочилась голова.
— Я думав, що маю діло з чесним, правдивим купцем, а не з нахабним, облесливим чоловіком і, як теперечки бачу, з непоправним шарлатаном, — сказав Палладій у дверях.
Копронідос тільки поклонився низенько й не рушив з місця, щоб провести гостя.
— Ви не грек, а якийсь дезертир з Афона, а може, й каторжник, пройдисвіт! — лаявся Палладій через поріг. — Я вас у тюрму, на Сибір...
Копронідос ще раз поклонився Палладієві до пояса. Через два тижні прийшов до Копронідоса отець Єремія, раденький та веселенький. Десь узявся осміх на його розквашених губах. Карі очки аж бігали, аж блищали.
— Час строку вийшов, Христофоре Хрисанфовичу! Проценти! Червінчики! — сказав отець Єремія солоденьким тенорком і неначе смакував ті червінчики.
— Які червінчики? Які проценти, отче Єреміє? — спитав Копронідос і підняв товсті брови на середину свого вузенького лоба.
— О! А ви й забули, що сьогодні вам строк... ввечері, в десятій годині, саме в половині десятої, — почав Єремія.
— Про яку це десяту годину ви говорите? Щось я не второпаю, — сказав Копронідос.
— О! А про яку ж більше, як не про ту, що ви у мене позичали торік тисячу карбованців, — тяг далі отець Єремія.
— Вибачайте!.. Я в вас ніколи не позичав ні копійки, не то що тисячі. Це, мабуть, на вас у сні найшло бісовське навождіння. То, може, хто інший...
Єремія оступився на два ступені й перехрестивсь.
— Свят, свят, свят, господь бог Саваоф! Що ви говорите? А ось же оце ваш вексель? Це ж ваша рука? — спитав Єремія.
— Гм... Чудо, та й годі! Ніякого векселя я ніколи вам не давав. Чортяча спокуса! Це на векселі не моєю рукою підписано... Це, певно, вам сатана накрутив вексель, підібрався під мою руку й дав його вам! — тоном безвинної дитини сказав грек.
— Як то не давали векселя? Що ви верзете за спокусу? А торік увечері, в десятій годині, в мене в келії... Пам'ятаєте, як ви мені принесли дарунок: матерії на рясу, дві пляшки рому, п'ять червінців...
— Свят, свят, свят! — сказав Копронідос і собі перехрестився. — Я вам ніколи не приносив ні матерії на рясу, ні рому, ні червінців. Відома річ, хто потаєнці носить чорноризцям червінці...
— З нами сили небесні: янголи, архангели, архістратиги! Сатана! Це сам сатана! Чорніший од сатани, — говорив і хрестився Єремія і знов оступився далі на два ступені.
— Може, й сатана приносив вам ті подарунки... Може, й сатана гроші у вас позичав — для спокуси ченцеві, тільки не я, — сказав Копронідос.
Єремія зблід, як смерть, аж пополотнів, і дивився переляканими очима на Копронідоса. Він почутив, що в голові у його зашуміло, в вухах загуло, в очах потуманіло. А з того туману позирав на його страшний, насуплений, понурий Копронідос, схожий на ту мару з рогами, що він бачив не раз у сні колись і торік бачив уявки в своїй келії...
— Сатана! Мара! Диявольська спокуса! Нечистий! Да воскреснеть бог і розточаться вразі його! — молився й хрестився Єремія й дивився на Копронідоса пригаслими, наче дикими очима.
Копронідос пробував на Афоні, пробував і в інших монастирях і добре знав душу і вдачу містиків-чорноризців...
"Ще ума тронеться або збожеволіє... Якийсь навіжений... Цей з тих, що бачать чортів. Треба повернути діло інакше", — подумав Копронідос. Він приступив до Єремії й узяв його за руку.
— Отче Єреміє! То я пожартував; сідайте та побалакаємо до ладу! Я жартував.
— Жартував?! Жартував?! Може... може... — ледве промовив Єремія, задихаючись і ледве одсапуючи. Його губи стали білі, як крейда. В очах виявлявся переляк і важка болість душі. Копронідос вийняв портмоне й викинув два червінці на стіл, щоб вони своїм блиском вдарили по нервах і полили їх ніби цілющою водою.
— От і червінці! А бачите, я жартував!
Єремія зирнув на червінці, і його думки прояснились. Копронідос почав балакать то про се, то про те, поки Єремія зовсім опам'ятався й заспокоївся. Грек балакав, а Єремія вп'явся очима в червінці, мов п'явками, і неначе витягав з їх поглядом живущу та цілющу силу. Губи стали рум'яніші, як у живої людини, в очах засві— тилась дума. Туман з-перед його очей неначе розвіявся й зник. Він підвів очі й став дивиться на Копронідоса.
"Чоловік... Копронідос... не сатана. Це мені, мабуть, уявилось, так здалося. Щось страшне стуманило мій розум, навело полуду на очі. Спаси нас, сине божий, і помилуй нас. грішних!" — почав нишком молитись Єремія. Чотки тихо зашелестіли в його руках.