Аероград

Сторінка 2 з 8

Довженко Олександр

— Не вийде ніколи.

— І влада, якій служиш ти!.. Я умираю? — Диверсант хихикнув тоненьким фальцетом і вищирився в жахливій посмішці. Заблищали міцні зуби. Далі він вимовив слова зовсім не такої вже простої людини, якою здавався напочатку:

— Сьогодні розлетілися в прах Сучанські шахти...— Диверсант показав на ручний годинник. — Сьогодні!.. Так... Мій динаміт... Мовчиш? Чого ти мовчиш?

— Що говорити? — відповів Глушак, пильно розглядаючи ворога.— Статистика твоя, признатись, вірна і в цілому, і в деталях. У своїй загибелі ти розписався без помилок. А динаміт я підібрав на тому тижні і закопав у тайзі. Закопані і динамітники, всі п'ять.

Заметушився самурай біля корча і тихенько завив високим фальцетом.

— Ну, годі вертітись,— у голосі Глушака чути суворість.— Спокійно! Стріляю!

П'ять днів шукав потім Глушак останнього диверсанта.

Пейзажі змінювалися по долинах, сопках і узгір'ях легендарного Примор'я, один від другого глухіший і таємничіший. Немає нічого в світі, схожого на це побережжя.

Тільки на шостий день, дослідивши тайгову ріку, звірині й мисливські стежки, помітив Глушак вдалині людську постать. На одну лише мить крихітна, не більша за муху, майнула вона перед ним і зникла.

Зникає й Глушак у тайговій хащі.

Вийшовши з-за стовбура могутнього кедра, Глушак зупиняється, до краю зосереджений і чіткий. Перед ним невелика зимівля, яких чимало розкидано в нетрях Примор'я. Це темний дерев'яний зруб з плоским земляним дахом, що поріс травою і мохом. Ніяких слідів перебування людини — все так заросло, переплелося навколо. Тиша.

— Зараз увійдемо й уб'ємо,— думає вголос Глушак, приготувавшись до дії.

Хто буде тут убитий? Ніби нікого немає і всередині зимівлі. Ні, є або, в усякому разі, хтось був: ось звірині шкіри на стіні, ось мисливське знаряддя, ось голова ізюбра з гіллястими пантами, ось рушниця. Обережно... Ось двері...

Раптом двері з тріском розчиняються від удару ззовні.

— Виходь! — грізно гукає Глушак.

В чорному отворі на порозі зимівлі швидко з'являється з берданкою в руках Худяков, ровесник і друг Глу-шака, мисливець і звіровод. Від несподіванки обидва зблідли. Одночасні схвильовані вигуки.

Глушак. Василь?! Ти?.. Стій!..

Худяков. Степан? Стій, стій!..

Глушак. Господи, трохи гріха на душу не взяв!..

Худяков. Степане Михайловичу! Ну що ти, що, що, що?

Глушак дивиться на друга з дуже складним почуттям задоволення, суму і співчуття і говорить наче у відповідь своїм думкам і міркуванням:

— Так, старію... Не те вже око... Скажи, ти нічого тут не помітив?

— Ні.— Худяков витримав пронизуючий погляд Глу-шака, але в цій короткій глухій відповіді Глушак відчув щось на зразок: "Ні, не скажу вже я тобі правди. Ніколи вже не скажу". Глушаку стало сумно.

Пропустимо дальші запитання і відповіді двох старих, перевірених довгими роками, майже чи не з дитинства, друзів. Прислухаємось ще раз до першого запитання. Ось вони обидва стоять перед нами пліч-о-пліч, один з маузером, другий з берданкою — тайговики. Як багато спільного було в них. Вони не тільки думали, навіть говорили одними словами.

— П'ятдесят літ нашої дружби прошуміли в тайзі, як один день. І щодня дивлюсь, і не надивлюсь, і все питаю себе: чи є ще на світі така краса і такі багатства?

І обидва відповідають разом:

— Ні! Такої краси і таких багатств немає на світі. Глушак. Скажи мені, друже, ти нічого не помітив? Худяков. Ні.

Що робити Глушаку? йти?

І ось Глушак іде... Але й відходячи, він зупинився ще раз кроків за півтораста і ще раз гукнув своєму другові:

— Василю Петровичу! Пам'ятаєш нашу юність? Ще хлопчиками!.. Я убив тоді п'ятого тигра і врятував тобі життя. З того часу гольди прозвали мене Тигровою Смертю. Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю!

— Так ось, цими днями прилітає з Москви мій син. Він пише, що десять тисяч кілометрів — це вже близько! Ми вже близько, Василю Петровичу! Пробиває молодь до океану новий шлях. А на березі, де я того тигра... пам'ятаєш?., будується місто Аероград! Він пише, що це місто визначить наше життя на Тихому океані. Отже, скажи мені ще раз — ти не помічав тут чужого чоловіка?

— Ні,— глухо відповів Худяков.

— Спасибі, друже! Проща-а-ай! — доноситься з тайги голос Степана Глушака і зовсім уже здалека ледве чутно: — Кидай хутір, Василю! Не хуторянські часи! Загинеш!

Луна йде тайгою:

— Заги-и-неш!

Постояв Худяков і мовчки пішов у зимівлю. Важке передчуття непоправного охопило його. Оглянувши мовчки тайгове своє житло — адже воно не порожнє,— важко опускається звіровод на лаву, спершись головою на широку долоню, і, закривши очі, застигає в роздумі над своєю долею. Як розвела вона його з другом! Не бути вже добру: в темному кутку за спиною стоїть шпигун-самурай.

Залишмо зрадника і диверсанта в їхнім лігві. Спробуємо проникнути в ще глухіші тайгові сопки. Піднімемось у верхів'я Сіхоте-Аліню. Перед нами за поясом сопок океан, позаду дванадцять тисяч кілометрів Старого Світу. Навколо дрімуча тайга. Це найвіддаленіші нетрі, не схожі ні на що в світі, звірині заповідники, ті місця, куди, як говорили в старі часи, і ворон кісток не заносить і куди занесла людей колись, ще до Великої Жовтневої революції, темна сектантська непримиренність.

Перед нами відірване від світу старовірське село Улунча. На паперті вбогої церковки кілька десятків мисливців, звіроводів і тайгових золотошукачів слухають проповідь старця. Висхлий від літ і постів ветхий старець, в замшевих штанях і довгій полотняній сорочці, з священницьким восьмиконечним хрестом на грудях.

Незважаючи на похилий вік, він дуже рухливий і сповнений якоїсь фанатичної пристрасті. Уже двадцять п'ять років він спить у дубовій домовині і три роки читає молитви, майже не вилізаючи з дупла старого ільма, де в нього є друкарська машинка, на якій він вистукує свої грізні звернення й відозви до пастви.

Потрясаючи хрестом, він уже оволодів увагою темної своєї пастви. Всі слухачі перебувають у дуже нервовому напруженні, ніби чекаючи наближення чогось надзвичайного.

— З висоти Сіхоте-Алінського хребта,— віщає проповідник різким сектантським голосом,— від верхів'я тайгової ріки Бикина пророкую на північ, на захід і на південь: червона зоря згине від східного вітру!..