Той самий час. Глуха ніч. Ірпінь. Тобі передали квиток. Поїзд ранком. Юнак з ангельскими кучерями довго дивиться на квиток.
Годинник став. Він біжить навпростець через вільховий гай. Летить долиною до ріки, перебігає через міст. У місячному сяйві йому видно всю долину. Здалеку за ним у тумані біжить ніби якась тінь жінки, залита місячним блиском, біжить йому услід. Його смерть. Вона вилітає на розхитаний щойно міст і заточується, ніби п’яна. Залізні листи під її ногами лунко бамкають і бамкають. Її кидає від поруччя до поруччя. Насередині вона завмирає і дивиться униз на воду. Він біжить стежкою під гору. Там на галявині повзучими хащами розпахся алтей, він ще ніколи не бачив таких буйних нічних мальв, чи я колись їх побачу?.. Він летить по пояс у їхній росі у самій сорочці, влітає у ліс і. заплющившись проминає Біличі, Пост Волинський. Сосни все блідіші і блідіші. Вокзал. В останню хвилину підходить Дід з чорно-білою бородою і востаннє просить не їхати. Той вже у дверях вагона. Старий плаче. Поїзд поволі рушає. Старий біжить пероном. На ходу встигає передати юнакові запечатаний конверт. Юнак день і ніч дивиться у вікно. Ті самі вільхи і сосни.. Той самий Ірпінь і та сама ніч.. Він згадує про конверт. Зриває печатку. Дивно, конверт порожній. Сам конверт усередині в синіх хвилястих смужках і на них кількома лініями пером — обрис дівчинки з кучерями. Підпис: разрушений Міхайло.. Юнак кидається до вікна.. Пробує опустити шибку. Там упала блискавична тінь.. Він рвучко повертає голову. Навпроти у дзеркалі хтось стоїть. Очі густо заліплені морською піною.. Я дарую тобі двадцять літ.. Двадцять літ у цьому поїзді під водою.. А на ранок — чистий спокій звіра..
Трохи інший час. Знов Бесарабський ринок. Знов білявий юнак продає яблука. На цей раз у нього на голові тірольський капелюшок з пір’їною. Біля нього ще стоїть жінка у фартусі. Перед нею полив’яне відро з квашеною капустою. На білім відрі намальовані пишні маки.. Але далі, за ними, вже щось зовсім інше. Торговий зал переділений, і в тій, іншій половині якийсь дивний рух.. Крайні ряди, де малось розрубувати м’ясо, тепер накривалися темно-зеленими килимами. На них вивищувались лави під квітчастою парчею. Що далі до середини — лави були нижчі і вже килими не такі темні.. Трохи ніби прив’яла трава.. Трохи червоної вохри, трохи світлопіщаної.. Посередині вже дотесували дощаний поміст. Пахло сосною.. Перед ним усе вистелялося сувоєм блакитного лінолю. Але хвилі на ньому не розрівнювали, і він яскраво мінився.. Ні, його не зволожили — просто згори крізь шкляний купол відбивалось небо і хмари.. Амфітеатр був майже готовий.. Вже підмели соснові стружки.. На самій горі палахкотіла золотом затінена ложа.. Квітчастий бельетаж тонув у густих левкоях, за ними — високі тополі.. Але хіба левкої — то не білі тополі, хіба трохи нижчі?.. Так, але, буває, коли вони рівні, у них єдиний корінь.. І всюди, куди не добігають тополі, з-під ніг виринають левкої.. Сонце уже сідало.. Там. у старій філармонії під Володи— мирською гіркою краща акустика, то правда, — а тут сонце крізь шкляний купол могло набагато виразніше освітити під шовком у глибоких вирізах повні груди і серце.. Звідки народжується звук. З гарними легкими тінями від хмар у високому небі.. Прогріти своїм останнім вечірнім променем цей глибокий затінений яр аж до найглибшого дна.. Сонце уже сідало.. Вони вже темніли де— не-де, темні постаті на ще темніших килимах.. Лише глибоко над ними горіло небо.. У сутінках кожен поволі знаходив свій килим. І кожен мав у медальоні на шиї довічну контрамарку на свій темний горб.. Гак, то був зліпок і одночасно геологічний зріз уже темного Правого берега.. Кілька тисячоліть круча ворушилась і осувалась, але варто було ворухнутись останньому променю, і пласти зійшлися і затверділи..
Кілька хвилин до початку. До входу стрімко підлітає чорний лімузин. Звідти виходить невисокий блідий чоловік. На плечах у нього біла мантія, підбита горностаєм. Біля кованої залізної брами товпляться, і він звертає у бічні двері. Усередині немає нікого. Усюди чисто і біло. Пахне сиром і молоком. На довгих столах купки кислого сиру. Кисейкою прикриті відра зі сметаною.. Він іде вздовж столу і не наважується попробувати.. Це ніби якась молочарня. але чому нікого немає?.. Лише то тут, то там лежать білі халати на лядах, будь як.. Видно, хтось дуже поспішав.. Йому так і кортить хапнути хоч пучку сиру. Йому не віриться, що він ту т сам.. Світла, як риби тінь, що падає крізь зеленаву воду.. Чиї це слова?.. Чому вони йому не дають спокою?.. Він ходить розглядається.. І за кожним кроком виринають далі якісь слова.. Він вже не може їх чути! Я щойно встала. Я ще дрімаю. Заходь. Мені снивсь такий дивний сон.. Він затуляє вуха і біжить вздовж рядів. Мед. Багато меду. У темних зав’язаних слоїчках, у щільниках. Кружки воску.. Перга.. Він кидається до блюдця, налитого по вінця.. Там, на золотім обідку, завмерла бждола.. Бідна, вона ув'язла і тоне.. Він хапає довгий ніж і висмикує її на стіл.. Та раптом злітає, лине до нього.. Він затуляє лице. Зривається бігти. Вона хоче вжалити його у вуста.. Його біла мантія розвівається між рядами.. Над тобою у хмарах біла акація.. І гілки не витримують — обламуються.. Він знову чує чиїсь забуті слова.. Як розкуйовджена відчахнута гілка.. Обважніла від цвіту.. Чи я колись вирвуся з цього сну.. Кидаєш їй гілку — впивається в кору! Він кидається від одного столу до іншого.. Я ніби хочу продати увесь цей мед.. Але я не смію його навіть лизнути!.. Я зайшов у бічні двері.. Не там, де мене чекали.. Ах, хіба в цей час хтось когось чекає?.. Ніхто тебе ніде не чекає.. Він раптом намацує інші двері, і вони вільно прочиняються..
Перед ним ніби якась інша вища зала. Але темніша. Лише у шкляній стелі горить небо. У сутінках він погано бачить. Він іде майже навпомацки. Просто перед ним бліде полив'яне відро. На його стінці темніє букет пишних маків. Квіти забуття.. Несподівано його рука сама пірнає у відро і пробує щось із дна. Він ніяк не може згадати.. Може, це капуста?.. Він ніяково усміхається.. Трохи ніби переквашена. Але добра.. Він пробує знову, заплющившись.. Його пучки невміло виловлюють знов щось із самого дна і запихають до вуст. Росіл скрапує йому за рукав, на груди. Він ніколи так не їв.. Можна ще?.. Це все мені?.. Не розтулюючи очей, він усміхається до себе.. Він відчув у собі порух давно забутого маленького принца.. Це все мені?.. Він ніби спав досі у якомусь страшному сні, що гнав його з одного кінця світу в інший.. Єдине тихе слово: зрада.. Він ховає лице. Його очі вже не витримують сліз. Він чує. перед ним хтось мовчки стоїть. Хтось впритул. Якась жінка. Але в цих сутінках йому не видно.. Чує, як її рука всією долонею м’яко торкається його чола.. Сповзає мокрими повіками, витирає вуста.. Лягає хвилясте на груди. Яка вона легка.. Він цілує мокрі пальці з глибоко врослою тонкою обручкою.. Чоловік раптом відчуває, що вільний!.. Якісь мовчазні довкола темні постаті розступаються перед ним.. Він поволі піднімається темним килимом угору до себе в ложу.. У сутінках невидимий хоравл незадовго змахнув білою хустинкою..