бачу тіло її що в полоні освітлених звуків
що й сьогодні од всіх поодаль як і колись
бачу пальці її що біжать по темніючій шибі —
пишуть наймення дзвінке для летючої срібної риби
що з місячних плес відлітає раз і назавжди
бачу як жінка прощається з рибою
бачу як потім іде самотня — обминає струхлявілий час
і його світло-темну рипучу гойдалку
в неї жести фатальні
як волосся у блискавки
її танець весільний має ритми глибокі
що такі як колодязь зорі
бачу пам’ять її
що як вода летюча має крило нерухоме
бачу сон бездиханний
що його вона на крилі несе обережно
бачу вирій душі
що його лише раз надивитися можна
то осінь людська коли облітає волосся і одяг
а найпершими очі
бачу осінь таку в останньому дні якої
у білім гілляччі кісток завивають вітри
тож не спиняйте її
почужілу для вашого тіла
що була од усіх вас наївніша
до неї світло запізнилось
а тьма наступила для неї опівдні
не спиняйте її
бо вона пам’ятає про цвинтар і про жито високе
вона пам’ятає
вона засвічує місяць собою
і губами засвічує звуки
над колискою вашою бачу її з плачем
над домовиною вашою бачу її зі сміхом
лишень тоді коли ви засинаєте
вона від усіх вас щасливіша на вологім піску танцює
і сьогодні
вона відходить од вас танцюючи і не каже вам прощавайте
Post scriptum
Автор закінчив работу і спробував прочитати її авторові "Верховного голосу". Йому наче сподобалося. Лише зауважив, що в самому кінці можна було б якось згадати чотирьох юнаків, що на початку сиділи в тому кафе. Наприклад, вони щось там ніби забули, повертаються назад, а там зовсім темно і ніде ні душі. На його думку, це могло б якось об’єднати час. А все інше може бути. Увечері через кілька днів заходить автор "Спорудження храму". Автор розігріває пшеничну кашу, наливає чарку шовковичного вина. Тоді ще одну. Було б зовсім дивно, якби на Княжому Затоні не було увечері трохи шовковичного вина, правда?.. Щоб якось забавити гостя, коли той їв недоварену кашу, автор став уголос читати найкоротший розділ "Schola". І гість після першого рядка перериває: після "чотирьох юнаків" поставити зірочку, а внизу зазначити той, той, той і той.. Господар засміявся. Бо всі легко впізнають без імен. Хіба це не очевидно? Але той перехилив чарку і повторив. І знов повторив. Я розумію тебе, ти маєш право не згадати кожного імені.. Але внизу постав майже невидиму зірочку і назви: той. той і той.. Він ніяк не міг змиритися.. Все. Як він не хотів зрозуміти автора, що той виборсується з Часу. Це смерть, смерть! Жодного імені, жодної дрібної інтонації, ніяких конкретних привидів! Лише якесь примарне кафе.. Примарний театр., бо всі стежки на цих кручах збігають до театру, хіба не так?.. Чому я мушу виділити, чому саме їх, я не хочу ані слова про час, я маю вже його по горло! Яка страшна ця ступа, день і ніч, день і ніч від мене тікає Простір, я падаю і падаю на дно цієї ступи.. Я ж не камінь.. Я все бачив і бачу.. Я не хочу лежати в цій рабській землі.. Це ж все з того часу., того і цього.. Хто написав цей рядок.. Я знаю.. Але що з того?.. Автор продувжує читати. За кілька рядків Михайло перериває знов: запам’ятай — ми ніколи не сиділи за столиком.. Як — весь той час? Так. Ми ніколи не сиділи за столиком. Щовечора о шостій, але ніколи за столиком. Ми сиділи не в кафе, а на вулиці перед кафе. На поруччі. І Кордун любив повторювати рядок якогось американського поета: хто вони: люди чи ворони?.. * Ми сиділи на поруччі. У кожного з нас було по кілька копійок, і ми більше ніде не могли сидіти.. Правда, один раз ми таки сиділи за столиком. То був єдиний раз. Почався сильний дощ. Ми його ніби не помічали, і далі сиділи на поруччі. Коли це виходить якась дівчина у фартусі і запрошує нас досередини. Але в нас нічого немає.. Ми вас давно знаємо. Заходьте. Ми зайшли всередину. Там був уже накритий для нас столик, і ми
* Насправді ці слова належать німецькому письменнику Вольфгангу Бор— херту. Це рефрен з оповідання "Ворони ввечері летять додому" (Ред ).
сіли. Там було все.. Біла скатерть, повні тарілки гарячого борщу, ескалопи, всякі салати. Ми вас давно знаємо.. Так, це було.. Боже.. Автор похилив голову. Він ніколи не міг навіть подумати щось таке. Вони не могли собі дозволити сісти за столик.. Кафе.. Магічний закуток. Вічно відкритий, освітлений. Повний усякої музики.. Кафе вечірнє. Нічне. Вранішнє.Чоловік і жінка сидять навпроти за столиком. Під парусиновим грибом. Між ними тьмяна висока пляшка. Може, повна. Вони обоє мовчать.. Вони ніколи не говорять. Вони вже знають все. Завжди повні собою.. І була ти вранішня і була ти вечірня.. Вітер лишився мені.. Чорний корінь сонця.. Це все висить у Воробйова на стінах.. Висіло, і автор часто бував у нього вдома на Воскресенці. Але останнім часом перестав заходити. Чому? Він не міг собі признатися. Йому стало страшно. Чи він відчув, що і його таке чекає?.. Але коли ти повний собою, хіба треба кудись втікати? Ти або сидиш у кафе, або біжиш тополиною алеєю. Десь у затінку довжелезної тополиної алеї завжди стоїть столик, де ти завжди зможеш трохи перепочити. Бо тополі тебе весь час переганяють. Лише добігти до кінця. Там, укінці, може, чекає лише вітер. Але, як добре розігнатись, можна злетіти. І ніколи для себе чогось не забагав — лише тополеву алею, а десь там на узбіччі якусь халабудку під парусиновим тентом..
Коли нас викинули з Університету, продовжує Михайло, ми якийсь час жили на розі Толстого, навпроти університетського ректорату. Ти знаєш, там великий будинок Морозова. Господар поїхав десь на заробітки. У нас була кімната зі скляною стелею. Я тоді був двірником. Колов лід на розі Пушкінської і бульвару Шевченка. Ми вже не мали в чому вийти на люди. А якраз вернулися з садів, продали яблука. І десь купили два мішки дитячих цигейкових шубок, годі вони були дешеві. З них можна було перешити одну добру шубу. А хто буде? Микола.. Він усе вмів. І лише сказав Кордунові; лягай! Той ліг горілиць на голу підлогу і розкинув руки. Тоді Микола обвів білою крейдою контур Віктора на підлозі. На той силует висипав з мішка хутро і почав кроїти. То мала бути універсальна, небачена доти навіть у ненців хата-шуба. Туди малось залазити зісподу і не вилазити аж до весни.. Микола аж сяяв, він вже встиг перекроїти ножицями усе, що було. Лише не встиг позшивати ті клапті докупи, бо несподівано повернувся господар.. І тоді ми вже цілий місяць ночували у парку Шевченка.. Але вечеряти їздили в ресторан.. Ти собі не уявляєш.. Кожен на окремій машині! Через весь Київ летіли туди, як на Бориспіль, до ресторану "Наталка", був такий ресторан, і там вечорами співала Марічка Стеф’юк.. Там для нас завжди був накритий столик.. Чи ти щаслива, біла квітко? Це ж про неї написав Микола.. Вже пізніше.. Чи хтось про це коли-небудь скаже?.. Ніколи.. Він допив свою чарку і встав. Усе, я пішов спати. Він пішов, і автор лишився сам.. Було вже, мабуть, дуже пізно.. Підійшов до вікна. Просто перед ним міст з правого берега на лівий.. І над ним повний місяць.. Знову безсонна ніч.. Я сам не свій у такі ночі.. Темним коридором зайшов у кімнату.. І там той страшний місяць.. У його сяйві важка червона ковдра осунулась з ліжка аж на підлогу.. Він довго дивився у вікно.. Можеш прилягти, але спати не будеш.. Як холодно.. Я б ще випив трохи вина.. Але вже немає.. Лише темна гуща на дні чарки.. Його і Михайлової.. І подовбана каша у тарілці на кухні.. Чого він зайшов?.. Він зайшов сам не свій.. І відразу спитав, ти не маєш щось випити?.. Його щось пекло.. Як і мене.. І я налив чарку шовковичного вина.. Ніхто нас не любить.. Це я сказав уголос, думаючи щось своє.. Він раптом підвів голову і невидюще поглянув на мене.. Звідки ти знаєш?.. Я відповів: просто так.. А знаєш, мій останній вірш так і починався: "Нас ніхто не любив.." Останній у "Садах Марії".. Останній.. Я знав, що той, останній, був написаний двадцять років назад.. Ти знаєш, вони всі присвячені моїй маленькій Марійці. І я сьогодні був з нею.. Знаєш, oо вона сказала?.. Як прощались, вона сказала: тату, ти мертвий.. Я бачила тебе уві сні мертвим.. Я його пробував заспокоїти. Колись давно і моя маленька дочка таке казала мені. До неї уві сні часто заходила смерть.. Але він не слухав і дивився кудись поза мене..