Той не звернув уваги на шпильку.
— Сподіваюсь, ви укладете контракт із урядом, який і буде єдиним вашим покупцем?
— Саме так.
— Ммм... ідея сама по собі непогана. Мабуть, варто переговорити ще раз із професором О'Нілом.
— Прошу.
Бомон викликав по стереовізору О'Ніла і про щось тихо з ним побалакав. Або, якщо сказати точніше, тихо говорив Бомон, тим часом О'Нілів мікрофон мало не розривався від крику.
Бомон відступив від екрана:
— Містере Клер, професор хоче поговорити з вами. О'Ніл зміряв Клера крижаним поглядом:
— Що за нісенітниці мені тут розповідають, пане? Що то за байки, наче "ефект О'Ніла" — ваша власність?
— Так зазначено в контракті, професоре. Хіба ви не пам'ятаєте?
— Контракт! Та я й не читав цього проклятущого контракту! Але можу пообіцяти: я подам на вас в суд. Я вас у баранячий ріг скручу, перш ніж дозволю робити з себе блазня!
— Професоре, хвилинку, благаю! — почав заспокоювати його Клер. — Ми не збираємося використовувати проти вас якісь там переваги, що їх нам дала б судова процедура, і ніхто не заперечуватиме ваші права. Дозвольте пояснити, що я маю на увазі, — і він швидко ознайомив О'Ніла з своїм планом.
Той вислухав, однак, коли Клер скінчив, обличчя його не пом'якшилося.
— Це мене не цікавить, — сердито відказав він. — Я вважаю за необхідне все передати урядові. І прослідкую за тим.
— Я не згадав іще про одну умову, — додав Клер.
— Не забирайте в мене час.
— Однаково я повинен сказати. Йдеться про суто джентльменську угоду, але від цього не менш важливу. У вас зберігається "Квітка забуття"...
О'Ніл одразу напружився:
— Що ви маєте на увазі — "зберігається"? Вона мені належить. Розумієте, належить.
— Авжеж, — підтвердив Клер, — зважаючи, що ми йдемо вам на поступку, логічно чекати дечого натомість.
— Чого ж? — згадка про чашу зробила його не таким впевненим у собі.
— Вона — ваша власність і залишатиметься у вас. Обіцяйте лишень, що я, містер Френсіс і міс Кормет можемо час від часу на неї дивитися, і не так уже рідко.
О'Ніл не йняв віри:
— Ви хочете сказати, що лише приходитимете й дивитиметеся на неї?
— Не більше.
— Тільки щоб одержати насолоду?
— Саме так.
Тоді О'Ніл поглянув на нього з повагою:
— Я недооцінював вас, містере Клер. Вибачте. Щодо цієї безглуздої корпорації, робіть, що хочете. Мене воно не обходить. Ви, містер Френсіс і міс Кормет можете приходити дивитись на "Квітку" коли завгодно. Слово честі.
— Спасибі, професоре О'Ніл, від усіх нас.
Він відключився так швидко, як це тільки дозволяв такт. Бомон також дивився на О'Ніла з величезною повагою:
— Гадаю, наступного разу я не втручатимуся, всі деталі облишивши на вас. Отож я йду. Прощавайте, джентльмени і міс Кормет.
— Здається, — зауважила міс Кормет, коли двері за ним зачинилися, — нарешті все владналося.
— Так, — погодився Клер, — ми "прогуляли його собаку". О'Ніл має те, чого бажав, Бомон одержав те, чого хотів, і навіть більше.
— Чого ж він все-таки прагне?
— Не знаю, але маю підозру, що йому не терпеливиться стати першим президентом Федерації планет Сонячної системи, якщо таку колись утворять. Із нашими картами в руках, може, щось у нього і вийде. Чи ти усвідомлюєш, який потенціал захований в "ефекті О'Ніла"?
— Не зовсім.
— Ти не думав, як це вплине на міжзоряні перельоти? А які додаткові можливості відкриваються для колонізації? Лише на цьому можна заробити величезний капітал.
— А ми що з того матимемо?
— Ми? Гроші, синку! Купи й купи грошей. Даючи людям те, чого вони прагнуть, завжди заробляєш гроші. — Він звів очі на шотландського тер'єра на стіні.
— Гроші, — повторив Френсіс, — я теж так гадаю.
— Хай там що, — втрутилася Грейс, — ми завжди зможемо милуватися "Квіткою".
© ВСЕСВІТ. — 1991. — № 10.
© БУТЕНКО Людмила, переклад з англійської, 1991.