І тут з кухні лінькувато вийшов Норман. У руці він тримав шейкер, кубики льоду в коктейлі постукували, точно кастаньєти, в такт словам:
— Агов, ви, гуляки-випивохи! Підійдіть, хлебніть — від мого зілля ще не так гулятимете... Ба, Ліві!
Він попрямував до неї, широко й радісно посміхаючись.
— Де ви пропадали? Я вас сто років не бачив. У чому справа? Дик вирішив вас ховати від сторонніх очей?
— Налий мені, Нормане, — різко сказала Жоржетта.
— Зараз, — не подивившись на неї, відгукнувся Норман. — А вам налити Ліві? Зараз знайду келих.
Він обернувся і тут-то все й відбулося.
— Обережно! — скрикнула Ліві.
Вона знала, ЩО зараз відбудеться, в неї навіть виникло якесь смутне відчуття, немов так вже колись було, і все ж таки це знову трапилося неминуче й невідворотно. Норман зачепився каблуком за килим, похитнувся, марно намагаючись зберегти рівновагу, й упустив шейкер. Той неначе вистрибнув у нього з рук — і добра пінта крижаного коктейлю обдала Ліві, промочивши її до нитки.
Вона задихнулася. Навколо стало тихо, і декілька нестерпних миттєвостей вона марно намагалася обтруситися, а Норман знову й знову, і все голосніше, повторював:
— Хай йому біс! Ах, нехай йому біс!
Жоржетта мовила холодно:
— Дуже шкода, що так вийшло, Ліві. З ким не трапляється. Але це плаття неначебто й не дуже дороге.
Ліві обернулася й побігла з кімнати. І ось вона в спальні, тут хоч нікого немає і майже не чутно галасу. При світлі лампи на туалетному столику, затіненому абажуром з бахромою, вона в купі пальт, кинутих на ліжко, стала відшукувати своє.
За нею увійшов Норман.
— Послухайте, Ліві, не звертайте увагу на те, що вона бовкнула. Я просто у відчаї. Звісно ж я заплачу...
— Дурниці. Ви не винні. — Вона швидко заблимала очима, не дивлячись на нього. — Поїду додому і перевдягнуся.
— Але ви повернетеся.
— Не знаю. Навряд чи.
— Послухайте, Ліві...
Їй на плечі лягли його гарячі долоні...
Щось дивно обірвалося в неї усередині, немов вона вирвалася з чіпкого павутиння, і...
...і знову почувся шум та гуркіт коліс.
Все ж таки, поки вона була там... у матовому склі... щось пішло не так, як треба. Вже сутеніло. У вагоні засвітилися лампочки. Але, це неважливо. І, здається, болісне, щімке відчуття всередині помалу відпускає.
Норман потер пальцями очі.
— Що трапилося? — запитав він.
— Просто все скінчилося, — сказала Ліві. — Якось зненацька.
— Знаєш, ми вже під'їжджаємо до Нью-Хейвену, — розгублено вимовив Норман. Він подивився на годинник і похитав головою.
Ліві сказала з подивом:
— Ти вилив коктейль на мене.
— Що ж, так було і насправді.
— Насправді я твоя дружина. Цього разу ти мав би облити Жоржетту. Як дивно, правда?
Але вона все думала про те, як Норман пішов за нею і як його долоні лягли їй на плечі...
Вона здійняла на нього очі й сказала з жаркою гордістю:
— Я не вийшла заміж!
— Вірно, не вийшла. Але, ось, значить, з ким ти всюди розгулювала – з Диком Рейнхардтом?
— Так.
— Може ти за нього й заміж збиралася?
— А ти ревнуєш?
Норман неначе зніяковів.
— До чого ревную? До шматка скла? Ні, звісно!
— Не думаю, щоб я вийшла заміж за Дика.
— Знаєш, — сказав Норман, — шкода, що це так зненацька обірвалося. Мені здається, щось мало б трапитись... — Він затнувся, потім поволі доказав: — У мене було таке відчуття, нібито я вважав би за краще виплеснути коктейль на кого завгодно, але тільки не на тебе.
— Навіть на Жоржетту?
— Я про неї і не думав. Ти мені, зрозуміло, не віриш.
— А може й вірю. — Ліві здійняла на нього очі. — Я була дурна. Нормане. Давай... давай жити нашим справжнім життям. Не треба гратися тим, що могло б трапитися, але так і не трапилось.
Але він поривчасто узяв її руки в свої.
— Ні, Ліві. Ще тільки один раз, останній. Подивимося, що б ми робили от зараз, Ліві. В цю саму хвилину! Що було б з нами зараз, якби я одружився із Жоржеттою.
Ліві стало моторошно.
— Не треба, Нормане!
Їй згадалося, якими усмішливими очима й жадібним поглядом дивився він на неї, тримаючи в руці шейкер, а Жоржетту, яка стояла тут же, немовбито й не помічав. Ні, не хоче вона знати, ЩО буде далі. Хай буде все, як зараз, в їхньому справжньому, такому гарному житті.
Проїхали Нью-Хейвен. Норман знову сказав:
— Я хочу спробувати, Ліві.
— Ну, якщо тобі так хочеться...
А про себе вона з озлобленням думала: це неважливо! Це нічого не змінить, нічого не може змінитися. Обома руками вона вчепилася за його руку вище за ліктя. Вона міцно стискала його руку, а сама думала: що б нам там не привиділося, ніякі фокуси не віднімуть його в мене!
— Заводьте знову свою машинку, — сказав Норман чоловічку навпроти.
У жовтому світлі ламп усе відбувалось якось повільніше. Помалу прояснилося матове скло, нібито розсіялися хмари, гнані нечутним вітром.
— Щось не так, — сказав Норман. — Тут тільки ми двоє, в точності, як зараз.
Він був правий. У вагоні потягу, на передній лавці, сиділи дві крихітні фігурки. Зображення поширювалося, зростало... вони злилися з ним. Голос Нормана затихав десь вдалині.
— Це той самий потяг, — казав він. — І у вікні позаду така саме тріщина...
У Ліві голова паморочилась від щастя.
— Швидше б Нью-Йорк! — сказала вона.
— Залишилося менше години, кохано, — відповідав Норман. — І я буду тебе цілувати. — Він поривчасто нахилився до неї, неначе не збирався чекати ані хвилини.
— Не скаженій! Ну що ти, Нормане, люди дивляться!
Він відсунувся.
— Треба було взяти таксі, — сказав він.
— З Бостону до Нью-Йорка?
— Звісно. Зате ми були б тільки вдвох.
Ліві засміялася:
— Ти жахливо забавний, коли розігруєш палкого коханця.
— А я й не розігрую. — Голос його раптом став серйозним, глухим. — Розумієш, річ не лише в тому, щоб чекати ще цілу годину. В мене таке враження, ніби я чекаю вже п'ять років.
— І в мене.
— Чому ж ми з тобою не зустрілися раніше? Скільки часу пройшло даремно.
— Бідна Жоржетта, — зітхнула Ліві.
Норман нетерпляче відмахнувся.
— Не жалій її, Ліві. Ми з нею відразу зрозуміли, що помилилися. Вона була радою мене позбавитися.
— Знаю. Тому й говорю — бідна Жоржетта. Мені її шкода: вона тебе не оцінила.
— Ну, дивися, сама мене цінуй! — сказав Норман. — Цінуй мене високо-високо, безмірно, нескінченно високо, більше того: цінуй мене хоча б уполовину так, як я ціную тебе!