– Смерті – згодний, але любові – ніколи! – заявив Паспарту. – Ох і мерзенна особа!
Парс знаком звелів йому замовкнути.
Довкола статуї метушилися, борсалися, звивалися старі факіри, посмуговані коричневою фарбою і вкриті хрестоподібними порізами, з яких краплями сочилася кров; це були ті несамовиті фанатики, які під час урочистих індуських церемоній і нині ще кидаються під колісниці Джаґґернаута.
За ними кілька брамінів у пишних східних убраннях вели якусь жінку, що ледве переставляла ноги.
Ця жінка була молода, білошкіра, скидалася на європейку. Її голова, шия, плечі, вуха, руки й ноги були прикрашені коштовними каменями, намистами, браслетами й кульчиками. Золота туніка, покрита легкою пеленою, облягала її фігуру.
Слідом за молодою жінкою – який жахливий контраст для очей! – варта із заткнутими за пояс оголеними шаблями й довгими пістолетами, оздобленими срібними насічками, несла в паланкіні мерця.
Це було тіло старого, одягнене в розкішне вбрання раджі; як за життя, на ньому був тюрбан із перлами, гаптований золотом шовковий халат, прикрашений діамантами кашеміровий пасок і дорогоцінна зброя індійського можновладного князя.
За ними йшов оркестр музикантів, супроводжуваний юрбою фанатиків, чий дикий лемент часом забивав звуки музичних інструментів.
Сер Френсіс Кромарті провів сумним поглядом цю пишну ходу і, звернувшись до провідника, сказав:
– Сутті!
Парс ствердно кивнув головою і приклав пальця до губів. Довжелезна процесія повільно пройшла під деревами, незабаром останні її ряди зникли в лісових хащах.
Помалу спів затих. Якийсь час ще долинали віддалені вигуки, і, нарешті, весь цей галас змінила глибока тиша.
Філеас Фоґґ чув слово, вимовлене сером Френсісом Кромарті, і, щойно тубільці пішли, запитав:
– Що таке "сутті"?
– Сутті – це, містере Фоґґ, людське жертвопринесення, – відповів бригадний генерал, – але жертвопринесення добровільне. Жінку, яку ви щойно бачили, спалять узавтра з появою перших сонячних променів.
– Негідники! – вигукнув Паспарту, який не міг стримати свого обурення.
– А мрець? – поцікавився містер Фоґґ.
– Це князь, її чоловік, – відповів провідник, – раджа незалежного князівства Бундельханд.
– Як, хіба ці варварські звичаї все ще існують в Індії? І англійці досі не викорінили їх? – запитав Філеас Фоґґ, у голосі якого не промайнуло й тіні хвилювання.
– У більшій частині Індії, – відповів сер Френсіс Кромарті, – таких жертв більше не приносять, але ми не маємо ніякої влади в диких віддалених місцевостях і, зокрема, у Бундельханді. У північних відногах гір Вінах’я не припиняються вбивства й грабежі.
– Нещасна! – прошепотів Паспарту. – Її спалять живцем!
– Так, – відповів бригадний генерал, – а якщо її не спалять, ви й уявити не можете, на яке жахливе існування приречуть її близькі! Таким жінкам відрізають коси, їм дають на день усього кілька пучок рису й уважають нечистими тваринами; вони вмирають, як паршиві собаки. Звісно, ця жахлива перспектива, а не любов чи релігійний фанатизм, штовхає нещасних на смертельні муки. Втім, іноді такі жертвоприношення справді бувають добровільні, тож потрібне рішуче втручання влади, щоб запобігти їм. Кілька років тому, коли я жив у Бомбеї, до губернатора звернулася молода вдова з проханням дозволити спалити її разом із тілом чоловіка. Як ви здогадуєтесь, губернатор відмовив. Тоді ця жінка залишила місто, пішла до володінь якогось раджі й там принесла себе в жертву.
Під час розповіді бригадного генерала проводир увесь час кивав головою і, коли той скінчив, сказав:
– Жертва, яку взавтра принесуть на сході сонця, не буде добровільною.
– Звідки ви знаєте?
– Про це знає весь Бундельханд.
– Однак ця нещасна навіть не намагається пручатися, – зауважив сер Френсіс Кромарті.
– Так, адже її одурманено парами опіуму й коноплі.
– Куди її ведуть?
– У пагоду Пилладжі, що за дві милі звідси. Там вона проведе ніч в очікуванні жертвоприношення.
– Коли ж це станеться?
– Взавтра, з першими проблисками зорі.
Сказавши це, провідник вивів слона з хащі й заліз йому на шию. Але, перш ніж він подав сигнал особливим свистом, містер Фоґґ зупинив його і, звернувшись до сера Френсіса Кромарті, запитав:
– А що, як ми врятуємо цю жінку?
– Врятувати цю жінку, містере Фоґґ!.. – вигукнув бригадний генерал.
– У мене в резерві ще дванадцять годин. Я можу ними пожертвувати.
– Та ви, виявляється, людина із серцем! – захоплено мовив сер Френсіс.
– Іноді, – просто відповів Філеас Фоґґ. – Коли в мене є час.
Розділ тринадцятий,
де паспарту ще раз доводить, що доля усміхається сміливцям
Дуже смілива справа, важка і, можливо, нездійсненна. Містер Фоґґ ризикував своїм життям чи принаймні свободою, а отже, і успішним результатом свого парі; але він не вагався. Зрештою, він знайшов рішучого помічника в особі сера Френсіса Кромарті.
Паспарту ж був готовий на все; на нього можна було покластися. Він захопився наміром свого хазяїна. Під його крижаною зовнішністю слуга вгадав чуйне серце. Він починав любити Філеаса Фоґґа.
Залишався провідник. На чий бік пристане він у цій справі? Чи не надумає допомагати індусам? Треба було забезпечити якщо не його підтримку, то хоча б нейтралітет.
Сер Френсіс Кромарті відверто запитав його про це.
– Пане генерале, я – парс, і ця жінка теж парсіянка. Можете покластися на мене.
– Чудово, – мовив містер Фоґґ.
– Та затямте, – продовжував проводир, – ми не просто ризикуємо життям, нам загрожують страшні тортури, якщо нас упіймають. Поміркуйте про це.
– Ми вже поміркували, – відповів містер Фоґґ. – Мені здається, для здійснення нашого задуму треба дочекатися ночі.
– Я теж такої думки, – сказав провідник.
Шляхетний індус відкрив деякі подробиці життя бідолашної жінки. Ця красуня-індуска з племені парсів була дочкою заможного купця з Бомбея. У цьому місті вона отримала суто англійське виховання і мала манери європейської жінки. Звали її Аудою.
Осиротілу, її примусово видали заміж за старого раджу Бундельханду. Через три місяці Ауда овдовіла. Знаючи про свою подальшу долю, вона спробувала втекти, однак її одразу ж упіймали; зацікавлені в її смерті родичі раджі прирекли жінку на страту, від якої, скоріш за все, ніщо не могло врятувати.