Повз нього мчали кремові плитки і густа чорнота тунелю, цифри і знову чорнота, все мчало мимо, все складалося в якийсь незрозумілий підсумок.
Колись, у далекому дитинстві, одного спекотного літнього дня він сидів під блакитним небом серед жовтих дюн на морському узбережжі й намагався наповнити піском решето, бо двоюрідний брат підступно обманув його, сказавши: "Наповниш решето піском — матимеш десять центів". Але що швидше він накидав пісок'у решето, то швидше, з сухим гарячим шелестінням, пісок висипався крізь решето! Руки німіли, пісок обпікав їх, а решето все було порожнє. Монтег мовчки сидів на березі того липневого дня, і сльози котилися по його щоках.
Тепер, коли пневматичний поїзд мчав його, погойдуючи, порожніми підземними коридорами міста, він пригадав жорстоку логіку решета і, опустивши очі, побачив, що в нього в руках розкрита Біблія. В вагоні було повно людей, а він тримав Біблію, — і раптом у нього сяйнула безглузда думка: якщо читати швидко і все поспіль, може, в решеті затримається хоч трохи піску. Монтег почав читати, але слова висипалися в дірки, й він подумав, що через кілька годин він зустрінеться з Бітті й треба буде віддати йому книжку, отже, не можна пропускати жодного речення, слід запам'ятати кожен рядок. "Я мушу це зробити!" Він стиснув книгу. Радіорупори ревіли, мов сурми:
— Зубна паста "Д є н є м"!
"Замовкніть, — подумав Монтег. — Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, — не трудяться, ані прядуть..."
— Зубна паста "Д є н є м"! "Не трудяться..."
— Зубна паста...
"Погляньте на польові лілеї, як зростають вони... Замовкніть, замовкніть нарешті!.."
— "Д є н є м"П!
Він знову розгорнув книжку, гарячково перегорнув кілька сторінок, обмацуючи їх, мов сліпий, не кліпаючи, вдивлявся в кожний рядок, у кожну літеру.
— "Д є н є м". По літерах: д-е-н... : "Не трудяться, ані прядуть..."
Сухий шерех гарячого піску, що сиплеться крізь решето...
— "Д є н є м" оздоровлює!.. "Погляньте на польові лілеї, лілеї, лілеї..."
— Зубний еліксир "Д є н є м"!
— Замовкніть, замовкніть, замовкніть!.. — це благання, цей крик з такою силою вихопився з грудей Монтега, що він сам незчувся, як скочив на рівні, а ошелешені пасажири галасливого вагона злякано сахнулися від чоловіка з божевільним виразом почервонілого обличчя, який щось белькотів смаглими вустами, стискаючи в руках книжку, — люди, які ще мить тому спокійно притупували ногами в такт вигукам "Зубна паста "Д є н є м", зубний еліксир "Д є н є м", зубна паста, паста..." — раз, два, три, раз, два, три, раз, два, раз; усі, хто щойно машинально бурмотів "зубна паста, зубна паста, зубна паста...". І наче щоб помститися на Монтегові, радіо вивергнуло на нього тонни музики — брязкіт і дзвін бляхи, міді, срібла, бронзи... Люди, оглушені тим скреготом, заціпеніли; вони не тікали, бо нікуди було тікати: величезний пневматичний поїзд мчав тунелем глибоко під землею.
— Польові лілеї... — "Д є н є м"!
— Я кажу, лілеї!
Люди зачудовано дивилися на нього.
— Покличте кондуктора...
— Він зсунувся з розуму!
— Станція "Нолл В'ю"! Засичавши, поїзд зупинився.
— "Нолл В'ю"! — голосно.
— "Д є н є м"... — пошепки. Губи Монтега ледь ворушилися: "Лілеї..." ; Двері вагона із свистом розсунулися. Монтег стояв.
Зітхнувши, двері почали зачинятися. І лише тоді Монтег кинувся із безгучним криком вперед, розштовхуючи пасажирів, і вискочив на платформу крізь вузьку шпарину. Він біг між білими кахлями тунелю, не зважаючи на ескалатори, бо хотів відчути, що його ноги рухаються, руки розгойдуються в такт бігу, легені роздуваються і стискуються, а повітря обпікає горло. Навздогін линуло ревіння: "Д є н є м", "Д є н є м", "Д є н є м"!" Поїзд засичав, наче змія, і згинув у чорній проймі тунелю.
— Хто там?
— Це я, Монтег.
— Що ви хочете? .
— Впустіть мене.
— Я нічого не зробив!
— Та я сам, не бійтеся!
— Присягніться!
— Присягаюсь!
Двері повільно відчинилися. Визирнув Фабер — у денному світлі він здавався дуже старим, кволим і переляканим. Вигляд у старого такий, ніби він багато років не виходив надвір. Його обличчя і білі стіни кімнати були одного кольору. Білішими здавалися й вуста, і щоки, і сиве волосся, і бляклі, блідо-голубі очі. Раптом його погляд упав на книжку під пахвою Монтега — і старий ураз перемінився, тепер він уже не був ані таким старезним, ані кволим. Його страх поступово минав.
— Пробачте, доводиться бути обережним. — Він не зводив очей з книжки. — Отже, це правда.
Монтег увійшов. Фабер зачинив двері.
— Сідайте. — Він задкував, не відриваючи погляду від книжки, наче боявся, що вона щезне, коли він хоч на мить відведе від неї очі. Позаду нього, крізь відчинені двері спальні, виднів стіл, захаращений якимись деталями і сталевими інструментами. Монтег побачив усе це лише мигцем, бо Фабер, завваживши, куди він дивиться, швидко обернувся, зачинив двері й так стояв, стискаючи тремтливою рукою ручку дверей. Потім перевів нерішучий погляд на Монтега, який уже сидів, тримаючи книжку на колінах.
— Ця книжка... Де ви її...
— Я її вкрав.
Фабер уперше подивився Монтегові в очі.
— Ви смілива людина.
— Ні, — відповів той. — Моя дружина вмирає. Дівчина, яка була моїм другом, уже померла. Жінку, яка могла б стати мені другом, спалили живцем лише добу тому. Ви єдиний, хто може допомогти мені. Я хочу бачити... Бачити!
Руки Фабера, які лежали на колінах, нетерпляче здригнулися.
— Можна мені...
— Так-так, пробачте, — Монтег простягнув йому книжку.
— Стільки часу минуло... Я не релігійна людина, але стільки часу минуло відтоді, як... — Фабер перегортав сторінки, зупиняючись то тут, то там. — Така сама, точнісінько така, якою я її пам'ятаю. Боже, як її знівечили в наших "телевізорних вітальнях"! Христос став одним із "родичів". Я часто думаю, чи впізнав би господь бог свого сина, — ми ж бо його так вдягли, чи то пак, роздягли. Тепер він — м'ятний льодяник, та й годі. Він точить сироп і сахарин, коли не зайнятий замаскованою рекламою якогось товару, без котрого, мовляв, не обійтися жодному віруючому. — Фабер понюхав книжку. — А знаєте, книжки пахнуть мускатним горіхом чи ще якимись прянощами, завезеними з далеких країв. У дитинстві я любив їх нюхати. Боже мій, скільки було гарних книжок, аж поки ми дозволили знищити їх! — Він погортав сторінки. — Пане Монтег, перед вами боягуз. Я бачив, що робиться, знав, що буде, але нічого не робив. Я був один з невинних, один із тих, хто міг би встати й заговорити, коли вже ніхто не хотів дослухатися до голосу "винних", але я мовчав і, таким чином, сам став спільником. І коли, нарешті, надумали палити книжки, використовуючи для цього пожежників, я трохи поремствував — і впокорився, бо ніхто не підтримав мене. А тепер надто пізно. — Фабер закрив Біблію. — Тепер скажіть мені, чого ви прийшли?