"Боже мій, — подумав Монтег, — а й справді сигнали тривоги надходять лише вночі. І ніколи вдень! Чи не тому, що вогонь гарніший вночі? І вистава цікавіша?"
На червоному обличчі Бітті, який зашпортавсь у дверях, промайнув страх. Жінчина рука судомно стиснула сірника. Повітря було просякнуте випарами гасу.
Книжка, яку Монтег заховав під пахву, калатала в груди, немов серце.
— Ідіть, — промовила жінка, і Монтег відчув, що мимохіть задкує до дверей слідом за Бітті, тоді сходами вниз, через лужок, де, наче слід зловісної змії, тяглася смужка гасу.
Жінка вийшла за ними, зупинилась на ґанку і зміряла їх спокійним поглядом, але в цьому спокої виразно відчувався осуд.
Бітті клацнув запальничкою, наміряючись підпалити будинок.
Але він запізнився.
Монтегові перехопило подих — жінка на ґанку кинула на них презирливий погляд і тернула сірником об поруччя.
З будинків на вулицю вибігали люди.
Назад поверталися мовчки, не дивлячись один на одного. Монтег сидів попереду, разом з Бітті та Блеком. Вони навіть не запалили своїх люльок, лише дивилися на дорогу. Потужна "саламандра" круто повернула за ріг і помчала далі.
— Рідлі, — нарешті промовив Монтег.
— Що? — спитав Бітті.
— Вона сказала "Рідлі". Коли ми ввійшли, вона пробурмотіла якісь дивні слова: "Будьте мужнім, Рідлі". І ще щось... щось іще...
— "Божою милістю ми сьогодні засвітимо в Англії таку свічку, якої, я вірю, їм ніколи не загасити", — промовив Бітті.
Після цих слів Стоунмен і Монтег здивовано глянули на брандмейстера. Бітті потер підборіддя.
— Чоловік на ймення Латімер сказав це чоловікові, якого звали Ніколас Рідлі, коли їх за єресь спалювали живцем на багатті в Оксфорді шістнадцятого жовтня тисяча п'ятсот п'ятдесят п'ятого року.
Монтег і Стоунмен знов перевели погляд на дорогу, що швидко бігла під колесами машини.
— Я геть напханий всякими цитатами й висловами, — сказав Бітті. — Та й більшість брандмейстерів так само. Інколи собі дивуюсь... Не ловіть гав, Стоунменеі
Стоунмен загальмував.
— Хай йому грець! — вигукнув Бітті. — Проскочили свій поворот.
— Хто там?
— Я, хто ж іще! — озвався з темряви Монтег. Він щільно причинив двері й прихилився до них спиною.
Помовчавши, дружина нарешті сказала:
— Ввімкни світло.
— Мені воно не потрібне.
— Тоді лягай спати.
Монтег чув, як Мілдред нетерпляче засовалася на ліжку; зарипіли пружини матраца.
— Ти п'яний? — запитала вона.
Отже, все почалося з його руки. Він відчув, що його руки, спочатку одна, а потім друга, розстебнули куртку, зняли її й кинули на підлогу. Штани повисли в руках, ніби над прірвою, й провалилися в пітьму. Кисті його рук уражені хворобою, невдовзі зараза охопить руки цілком. Він аж наяву бачив, як отрута діє на зап'ястки, піднімається до ліктів і плечей, перекидається, мов іскра, з лопатки на лопатку, його руки стали жадібними. Ця жадібність передалась очам: нестерпно закортіло дивитися на що-небудь, байдуже на що саме, аби дивитися.
— Що ти там робиш? — байдуже запитала дружина. Намагаючись зберегти рівновагу, він стискав книжку
холодними вологими пальцями. Через якусь мить дружина знов озвалася:
— Ти ще довго стовбичитимеш отак посеред кімнати?, Він щось пробурмотів.
— Що? — перепитала вона.
І цього разу у відповідь якесь нерозбірливе бурмотіння.
Спотикаючись, Монтег помацки дістався до свого ліжка, незграбно запхнув книжку під холодну подушку й сам упав на постіль. Мілдред злякано скрикнула. А йому здавалося, що вона десь далеко, в протилежному кінці спальні, а його ліжко — наче сніжний острів посеред пустельного моря. Дружина озвалася до нього, говорила щось довго-довго, про те, про се, але для нього це були тільки слова, слова, що нагадували белькотіння дворічного малюка, яке він чув колись у домі свого приятеля — приємні звуки, однак позбавлені всякого глузду.
Монтег не відповідав, а коли з його вуст знов зірвався невиразний стогін, Мілдред підвелась, підійшла до його ліжка, нахилилась і поклала руку йому на чоло. Монтег знав: коли Мілдред забере руку, долоня в неї буде волога.
Пізніше, вночі, він подивився на Мілдред. Вона не спала. В повітрі ледь чутно бриніла мелодія — у вухах Мілдред знову сиділи "черепашки", і знову вона слухала далекі голоси з далеких країв, а її широко розплющені очі вдивлялись у темні глибини стелі, що нависала над нею.
Він пригадав старий жарт про дружину, яка так полюбляла розмовляти по телефону, що її чоловік упав у розпач і вимушений був побігти до найближчого автомата й зателефонувати звідти, аби довідатися, що буде на обід. Може, й собі купити передавач системи "черепашка", щоб уночі розмовляти з дружиною, нашіптувати їй на вухо, бурмотіти, кричати, галасувати, волати? Але що нашіптувати? Про що кричати? Що він міг сказати?
Раптом вона здалася йому такою чужою, ніби він ніколи й не знав її. Ніби оце щойно потрапив у чужий дім, як чоловік у тому анекдоті: повернувся вночі п'яний, помилився, зайшов у чужий дім, відімкнув чужі двері, ліг у постіль до чужої жінки, а вранці прокинувся й пішов на роботу, і ні він, ні та жінка так нічого й не помітили.
— Міллі!.. — прошепотів він.
— Що?
— Не лякайся! Я лише хотів запитати...
— Ну?
— Коли ми зустрілися? І де?
— Для чого зустрілися? — здивувалася вона.
— Я хочу сказати... коли ми зустрілися вперше?
Він знав, що тепер Мілдред збентежено супить брови в пітьмі.
Він розтлумачив:
— Ну, коли ми познайомились? Де це було й коли?
— Це було... — вона затнулася. — Не знаю. Він похолов.
— Невже не можеш пригадати?
— Це було так давно...
— Лише десять років тому, всього-на-всього десять!
— Ти не хвилюйся так, я ж намагаюсь пригадати. — Вона засміялася якимсь дивним, верескливим сміхом. — Смішно! А й справді смішно! Забути, де й коли вперше зустрілася зі своїм чоловіком! А він теж забув...
Монтег лежав, легенько розтираючи собі повіки, чоло, потилицю. Долонями натис на очі, ніби намагався поставити пам'ять на місце. Несподівано це питання — де він уперше зустрівся з Мілдред — стало для нього найважливішим у світі.
— Яке це має значення? — долинув її голос уже з ванної кімнати. Монтег чув дзюркіт води, що текла з крана, а потім ковтки — певне, дружина запивала таблетки.