Між підошвою гори і водами озера відкривався піщаний берег, що у найширшому місці мав не більше п'ятисот футів. По цій вузькій рівній смужці можна було обійти навколо озера. Але коло підніжжя гранітних стін печери лежали в мальовничому безладді вивержені вулканічні брили і величезні шматки пемзи. Розплавлена підземним вогнем, а потім застигла маса сяяла міріадами іскор, ледь світло прожектора торкалося її відполірованої поверхні. Слюдяний пил, зачеплений нашими ногами, розлітався хмарою іскор.
За смужкою наносної землі навколо озера дно печери помітно піднімалося. Незабаром ми дійшли до виступів, що тяглися уздовж стіни нагору на зразок сходів, які давали змогу з великою обережністю підніматися серед купи конгломератів, нічим не зцементованих між собою. Наші ноги ковзали по склоподібних трахітах, що складалися з кристалів польового шпату і кварцу.
Вулканічне походження цієї гігантської печери підтверджувалося на кожному кроці. Я звернув па це увагу своїх супутників.
— Уявляєте собі, — сказав я, — що відбувалося в цій лійці, коли тут клекотала кипляча лава і рівень цієї розпеченої добіла рідини піднімався до самого устя кратера, як метал, розплавлений у доменній печі?
— Чудово уявляю, — відповідав Консель. — Але чи не скаже пан професор, чому плавильня зупинила свою роботу і як сталося, що в горні вулкана утворилося мирне озеро?
— Імовірніше всього, Конселю, у процесі тектонічних струсів у схилі гори утворилася тріщина, саме та, через яку "Наутилус" пройшов у цю печеру. Води Атлантичного океану ринули усередину гори. Зав'язалася люта боротьба між двома стихіями, боротьба, що закінчилася перемогою Нептуна. Але багато століть минуло відтоді, і затоплений вулкан перетворився на тихий грот. [268]
— От і чудово, — зауважив Нед Ленд, — пояснено правильно! Тільки шкода, що тріщина, про яку говорив пан професор, утворилася не над рівнем моря.
— Що ви, друже Нед! — заперечив Консель. — Якби ця тріщина була в горі, що піднімається над рівнем моря, "Наутилусу" не було б у ній потреби!
— А я додам, містере Ленде, що тоді води не вступили б усередину гори і вулкан залишився б вулканом! Ваші жалі даремні!
Підйом у гору продовжувався. Виступи ставали все крутіші і вужчі. Глибокі тріщини перепиняли часом наш шлях; через них треба було перескакувати. Доводилося обходити скелі, що обвалилися. Підніматися рачки, плазувати, лежачи на животі! Але завдяки спритності Конселя і мускульній силі канадця ми подолали всі перешкоди.
На висоті приблизно тридцяти метрів характер ґрунту змінився, але від цього дорога не стала зручнішою для ходьби. За конгломератами і трахітами випливали чорні базальте; тут вони розстелялися рівною поверхнею, шорсткуватою від застиглих пухирців лави; там здіймалися правильними призмами, у вигляді колонади, що підтримувала опертя величезного склепіння, являючи собою чудовий зразок архітектурного мистецтва природи. Між ба-зальтами зміїлися застиглі лавові потоки, із вкрапленими в них смужками бітумних сланців і подекуди широкими напливами сірки. Розсіяне денне світло, що потрапляло під це похмуре склепіння крізь жерло кратера, слабко висвітлювало вивержені породи, навіки поховані в надрах згаслого вулкана.
Однак наше сходження незабаром було перерване непередбаченою перешкодою. На висоті приблизно двохсот п'ятдесяти футів стіни, ухиляючись від стрімкої лінії, переходили в склепіння, і нам, отже, залишалося обмежитися прогулянкою навколо озера. Рослинне царство вступало тут у боротьбу з царством копалин. Кілька кущів і навіть поодиноких деревець росли у виїмках каміння. Я упізнав молочайник, що виділяв їдкий сік. Геліотропи, які зовсім не виправдовували своєї назви, бо сонячні промені ніколи не пестили їх, сумно хилили свої голівки, безбарвні і без аромату. І там і тут хирляві злотоцвіти несміло визирали з-за жалюгідних кущів алое. Але між лавових потоків цвіли фіалки, які ще зберегли свої ніжні пахощі. Зізнаюся, я з насолодою вдихав їхній аромат. Запах — душа квітки, а морські квіткові рослини і чудові водорості не мають запаху! [ 269]
Ми підходили до групи могутніх драцен, що розсовували своїми могутніми коренями розпадини скель, аж раптом Нед Леид закричав:
— Погляиьте-но, пане професоре, вулик!
— Вулик? — запитав я з недовірою.
— Вулик! Вулик! — повторив канадець. — І довкола нього дзижчать бджоли.
Я підійшов і переконався у сказаному. Там, у розпадині, у дуплі драцени, притулився справжній бджолиний вулик; звідти чулося дзижчання цілого рою працьовитих бджіл, продукція яких високо цінується на Канарських островах.
Природно, канадець побажав запастися медом, у чому я йому не перешкоджав. Оберемок сухого листя, змішаного із сіркою, спалахнув від іскор його кресала. І Нед почав викурювати бджіл. Дзижчання незабаром припинилося, вулик спорожнів, і ми дістали кілька літрів чудового запашного меду. Нед Ленд ущерть наповнив ним свою сумку.
— Додавши мед у тісто хлібного дерева, — сказав він, — я почастую вас пресмачним пирогом.
— Та невже! — здивувався Консель. — Це буде просто пряник!
— Пряник так пряник, — сказав я, — а все-таки ходімо далі! При певних поворотах стежини, по якій ми йшли, перед нами
розгорталося озеро у всю свою широчінь. Прожектор "Наутилу-са" висвітлював його тихі води, що не знали ні бризу, ні бур. "Наутилус" стояв не поворухнувшись. На палубі і на березі метушилися люди, відкидаючи темні тіні на освітлені скелі.
Отже, ми обходили верхню гряду скелястих уступів, на яку спиралося склепіння. І тут я побачив, що не лише бджоли представляли тваринний світ у надрах вулкана. Хижі птахи кружляли над нами або із шумом вилітали з гнізд, звитих у неприступних стрімчаках. Це були білогруді яструби і крикливий боривітер. По схилах тікали з усією швидкістю своїх довгих піг сполохані нами чудові жирні дрохви. Уявіть собі, яка жадібність охопила канадця при вигляді цієї смачної дичини і як він шкодував, що при ньому немає рушниці! Він спробував замінити кулі камінням, і після багатьох невдалих спроб йому вдалося підбити чудову дрохву. Скажу без перебільшення: він разів двадцять ризикував життям, поки не піймав пораненого птаха! І все-таки дрохва опинилася в його похідній сумці, у сусідстві зі стільниками.