20 000 льє під водою

Сторінка 84 з 125

Жуль Верн

Дивовижний, невідомий світ! До якого загону належать ці безхребетні, котрим скелі слугували ніби зовнішнім панциром? Як могла природа віднайти секрет їхнього рослинного існування? Скільки тисячоліть населяють вони глибинні шари океану?

Але подовгу спинятися не міг. Капітан Немо, що звик до цих страшних потвор, не звертав на них уваги. Ми дійшли до плоскогір'я, де мене очікували нові несподіванки. Мальовничі руїни, що становили витвір рук людських, а не творчість природи, виникли перед моїм здивованим поглядом. У цьому безформному накопиченні каменю, під строкатим килимом мальовничих тва-рии-квітів, під покривом ламінарій і фукусів, що заступили місце плюща, угадувалися архітектурні пропорції будинків, палаців, храмів.

Історія потопів на земній кулі включила чи у свій синодик цей потоплений материк? Який зодчий висік ці скелі і камені на зразок пам'ятника друїдів доісторичних часів? Де я знаходився? Куди затягла мене фантазія капітана Немо?

Я прагнув це знати. Окликнути капітана я не міг. Я схопив його за руку. Але він, заперечливо похитавши головою, указав на вершину гори, ніби говорячи: "Йди! Йди вперед! Усе вище!"

Зібравши останні сили, я пішов за капітаном; і через кілька хвилин ми видерлися на гірський пік, який на кільканадцять метрів вивищувався над скелястим масивом.

Я оглянувся. З того боку, звідки ми прийшли, висота схилу була не більше семисот або восьмисот футів від рівня дна. Але по інший бік гора була удвічі вищою, Піднімаючись прямовисно над рівнем глибокої западини в цій частині Атлантичного океану. Перед моїми очима розстелявся неозорий, яскраво освітлений простір. Гора, на якій ми стояли, була вулканом. Футів за п'ятдесят від гірської вершини, серед справжньої зливи каміння і шлаку, із широкого жерла кратера виливалися потоки лави, що падали по схилах вулкана вогненними каскадами в лоно вод. Вулкан, як дивовижний смолоскип, висвітлював, куди сягало око, рівнину, котра лежала біля його підніжжя.

Я сказав, що підводний вулкан викидав розплавлену лаву, але не пломінь. Для полум'я необхідне повітря, насичене киснем, і вогонь у рідкому середовищі не горить. Але потоки розпеченої добіла лави при зіткненні з водою утворюють водяні пари. Пари, що утворилися, швидко розсіювалися, а потоки вогненної лави розтікалися до самої підошви гори, подібно до потоків лави при виверженні Везувію, що виливалася на Торре дель Греко. [258]

I тут перед моїми очима виникло мертве місто: руїни будинків із дахами, що обвалилися, із обрушеиими стінами; руїни храмів з осілими арками, з колонами, поваленими на землю, але які не втратили поважних пропорцій тосканської архітектури; удалині — гігантські рештки водогону; коло підніжжя вулкана, занесені мулом, останки Акрополя, що передував Парфенопу; а далі — сліди набережної, усі прикмети приморського порту, що слугував притулком для торговельних суден і військових трирем; а ще далі — довгі ряди будинків, які завалилися, пустельні провали колишніх вулиць, — нова Помпея, схована під водами! І вона виникала переді мною з волі капітана Немо!

Де я? Де? Я хотів знати це, хотів запитати про це, навіть якби довелося скинути з голови захисний шолом!

Але капітан Немо вже підходив до мене і знаком зупинив мою руку. Потім, піднявши шматок крейдяного каменя, він накреслив на чорній базальтовій стіні одне лише слово:

АТЛАНТИДА

Немов блискавка, пронизала мисль! Атлантида! Давня Меропі-да Теопомпа! Атлантида Платона! Материк, існування якого заперечували Оріген, Порфирій, Ямбліх, Д'анвіль, Мальтбрен, Гум-больдт, відносячи історію його зникнення в область легенд! Але його існування визнавали Посидоній, Пліній, Амміан Марцеллін, Тертулліан, Енгель, Шерер, Турнефор, Бюффоп, Д'аверзак. Атлантида лежала перед моїми очима з усіма свідченнями катастрофи, що її спостигла! Так ось він, цей зниклий материк, про який відомо було лише те, що він знаходився поза Європою, поза Азією, поза Лівією, по ту сторону Геркулесових стовпів, і що жило там могутнє плем'я атлантів, з якими давні греки вели свої перші війни!

Літописцем, що зафіксував своїм пером великі діяння того часу, був Платон. Діалог між Тимеєм і Крітієм був написаний під натхненним впливом Солона, поета і законодавця.

Якось Солон розмовляв з ученими мудрецями із Саїсу — міста, яке налічувало вже тоді близько восьми сторіч свого існування, про що свідчили літописи, викарбувані на стінах храму. Один із мудреців розповів історію міста, ще більш давнього од Саїсу на тисячу років. Це перше афінське місто, що існувало вже дев'ятсот сторіч, захопили атланти і частково його зруйнували. Ці атланти, говорив він, жили на материку, який був більший Африки й Азії, узятих разом, і займав простір, що лежить між 12° і 40° північної [259] широти. Влада атлантів поширювалася навіть на Єгипет. Вони хотіли підкорити собі й Грецію, але змушені були відступити перед мужнім опором еллінів. Минали століття. Потопи, землетруси обрушилися на нашу планету. І досить було однієї ночі й одного дня, щоб була стерта з лиця землі АтлаНтида. Тільки вершини її найвищих гір — Мадейри, Азорські острови, Канарські острови, острів Зеленого Мису — видні й донині!

Усе це я згадав, прочитавши напис капітана Немо. Та он куди привела мене незбагненна доля! Я стояв на вершині гори зниклого материка! Доторкався до каменів будинків, сучасних геологічним епохам! Ступав по землі, по якій ходили сучасники першої людини! Під моїми ногами хрустіли кістки викопних решток тварин, які жили в надзвичайні часи під покровом дерев, що нині обернулися на камінь!

Ах, чому в мене не було достатньо часу! Я б спустився крутим схилом гори, пройшов би весь цей легендарний материк, що колись з'єднував, безсумнівно, Африку з Америкою! Відвідав би міста допотопних часів, там, може, я набрів би па войовничий Махімос, на релігійний Еусебес, де мешкали гіганти, котрі жили упродовж сторіч і своїми могутніми руками перевертали ці брили, які і досі протистоять руйнівній дії води! Як знати, чи не настане день, і силою якого-небудь процесу усередині Землі чи не підніметься знову цей похований під водою материк на поверхню океану? Хіба в цій частині океану не виявлено безлічі підводних вулканів і хіба багато суден, плаваючи в цих неспокійних водах, не відчували сильних поштовхів, що стрясали їхній корпус? На одних вершинах чутний був глухий гул, що говорив про розгул оскаженілих стихій; на інших вдавалося зібрати вулканічний попіл, викинутий на поверхню вод. Аж до екватора вся ця частина нашої планети зазнає дії плутонічних сил. І хтозна, може у якусь віддалену епоху, у процесі вулканічних вивержень з нашарувань лави, чи не покажуться знову на поверхні Атлантичного океану вершини підводних вогнедишних гір?