Капітан Немо йшов попереду, його товариш слідував за нами на відстані декількох кроків. Я і Консель трималися поруч, начебто можна було перекинутися словом у наших металевих шоломах! Я вже не почував ваги скафандра, чобіт, резервуара зі стисненим повітрям, металевого шолома, у якому моя голова бовталася, як мигдаль у шкарлупі! Усі ці предмети, занурені у воду, втрачали у вазі рівно стільки, скільки і витиснута ними вода. Я готовий був благословляти цей фізичний закон, відкритий Архімедом. Завдяки йому я не був більше інертною масою: я набув відносної рухливості.
Світло, що проникало в товщу води на тридцять футів, висвітлювало дію океану з разючою яскравістю. Ясно були видно всі предмети па відстані ста метрів. А далі ультрамаринові барви морських глибин поступово згасали, згущувалися і, нарешті, розчинялися в туманній безмежності. Середовище, що оточувало мене, здавалося тим же повітрям, тільки більш щільним, аніж земна атмосфера, але не менш прозорим. Наді мною була спокійна поверхня моря.
Ми йшли по дрібному, щільно злежалому піску, на якому припливи і відпливи, що зборознили приморські пляжі, не залишили і сліду. Сліпучий піщаний килим служив благодатним рефлектором для сонячних променів. От звідки походить сила цього відбитого [107] сяйва, яким пронизана кожна частка води! Чи повірять мені, що на глибині тридцяти футів від поверхні океану так само видно, як на землі в ясний день?
От уже чверть години йдемо ми по м'якому піску, усіяному невловним пилом черепашок. Контури корпусу "Наутилуса", що вимальовувався якимось підводним рифом, поступово стушовувалися, але яскраве світло його прожектора, з настанням темряви в глибині вод, укаже нам шлях па борт судна. Важко уявити собі силу відображення сонячних променів у морських водоймах тому, хто звик до розсіяного, холодного електричного світла земних міст. Там електричне світло, пронизуючи повітря, насичене пилом, створює враження світного туману; але на морі, так само як і у морських глибинах, електричні промені набувають великої потужності.
А ми усе йшли і йшли безкраєю піщаною рівниною. Я розсовував руками водну завісу, що стулялася за моєю спиною, і тиск води миттєво стирав сліди моїх ніг на піску.
Незабаром стали непевно вимальовуватися вдалині обриси предметів. Я розрізнив величні силуети підводних скель, густо унизаних пречудовими зоофітами; і тут я був осліплений світловим ефектом, властивим тільки рідкому середовищу.
Була десята година ранку. Косі промені сонця заломлювалися у воді, немов у призмі, і забарвлювали ребра скель, водорості, раковини, поліпи всіма барвами сонячного спектра. Яке свято для очей було в цьому вигадливому поєднанні фарб, у цій безупинній зміні зеленого, жовтого, жовтогарячого, фіолетового, синього, блакитного, червоного, як на палітрі натхненного живописця! Який жаль, що я не міг поділитися з Конселем враженнями, які схвилювали мою уяву, захоплюватися і радіти разом із ним! Як прикро, що я не знав мови знаків, подібно до капітана Немо і його супутника, щоб обмінюватися думками! Не маючи іншого виходу, я говорив сам із собою, я викрикував якісь слова, даремно і марно витрачаючи дорогоцінний запас повітря.
Поліпи і голкошкірі встеляли піщане дно. Різновиди ізид, трубчасті корали — корнулярії, що тримаються окремішим), грона первісних глазчат, колись іменованих "білими коралами", грибоподібні фуигії, вітряниці, що приросли до грунту своєю мускулястою підошвою, утворювали справжній квітник, оздоблений сифоиофо-рами-порпітами у віночку лазурових щупалець, цілі сузір'я морських зірок; і, немов тонкі мережива, сплетені руками наяд, тріпотіли при кожному нашому кроці гірлянди горбкуватих астерофітопів. Як шкода було ступати ногами по цих молюсках, що блищали, [108] устилали землю тисячами морських гребінців, морських молотків, донаксів, справжніх стрибучих черепашок, трохусів, червоних шоломів, крилатиків, півників, серцевидок і безлічі інших створінь невичерпного у своїй фантазії океану. Але треба було йти, і ми йшли далі. Над нашими головами пливли загони фізалій з бірюзовими тріпотливими щупальцями, медузи своїми опаловими або ніжнорожевими парасольками з лазурною облямівкою захищали нас від сонячних променів, а фосфоресціюючі медузи-пелагії освітлювали б дорогу, якби нас наздогнала ніч! Усі ці чудеса я спостерігав мимохідь, на короткому шляху, не більше чверті милі, і кожного разу, як я зупинявся, капітан Немо жестом запрошував мене іти за ним. Незабаром характер ґрунту змінився. Піщане плато замінилося грузьким мулом, що його американці називають ооз і який складається з безлічі кремнеземних або вапняних черепашок. Потім ми проминули луги водоростей, що вражали своєю розкішшю. Підводні галявини за м'якістю могли суперничати із найпухнастішими килимами, литканими руками вправних майстрів. Водорості не тільки стелилися під ногами, але і розкидалися над головою. Морські рослини, сплітаючись своїми стеблами, утворювали зелені склепіння на поверхні вод. Над нами маяли довгі пасма фукусів, то кулясті, то трубчасті, лаурепсії, тонколисті кладостефи, лапчасті родименії, схожі на кактуси. Я помітив, що зелені водорості тяглися до поверхні вод, а червоні любили серединні шари, а вже чорні і бурі водорості створювали сади і квітники в океанічних глибинах.
Водорості — справжня перлина творіння, одне з чудес царства рослин. До них належать і найдрібпіші і найбільші рослинні організми Землі. І поряд із крихітними рослинками, сорок тисяч яких можуть уміститися на площі в п'ять квадратних міліметрів, зустрічаються бурі водорості завдовжки близько сотні метрів.
Спливло півтори години, як ми залишили "Наутилус". Було десь ополудні. Я помітив це по сонячних променях, що, падаючи прямовисно, уже не переломлювалися у воді. Чарівність барв зникла, смарагдові і сапфірові кольори потьмяніли і зовсім щезли з нашого небозводу. Ми йшли, і кожен наш крок гулко відлунював у рідкому середовищі. Найменший шум поширювався зі швидкістю, незвичною для нашого слуху. І дійсно, вода — кращий провідник звуку, ніж повітря: звук поширюється в рідкому середовищі учетверо швидше.